Каміння, що оживає: хустянка створює картини з каменів

На перший погляд здається, що камінь – матеріал холодний і мовчазний. Але в руках людини, яка вміє слухати, він починає говорити. У будинку 51-річної хустянки Євгенії Бабич каміння не просто лежить у шухлядах – воно перетворюється на птахів, квіти, гілки й цілі сюжети. Її картини не намальовані фарбами – вони викладені з гранату, аметисту, цитрину, кварцу, гірського кришталю, нефриту, хризоліту, перлів та десятків інших камінців, кожен з яких має власний характер.

Пані Євгенія – не художниця за освітою і ніколи не навчалася у мистецьких школах. За фахом вона кондитер, але давно не працює за спеціальністю. Її шлях у світ кам’яної мозаїки почався не з мрії про мистецтво, а з внутрішньої потреби створювати щось красиве й справжнє. Сьогодні її роботи знаходять своїх власників в Україні та за кордоном, а сама майстриня зізнається: кожна картина для неї – це окрема історія, прожита з камінням у руках.

Тож що надихає майстриню? Скільки часу працює над картиною? Як навчилася працювати з каменями? Чим їй подобається таке незвичне захоплення? Про це умілиця розповіла «Карпатському об’єктиву».

Від солодощів — до кам’яних птахів

У творчому житті Євгенії Бабич не було різкого повороту чи чіткого плану. Вона каже: усе склалося поступово, ніби саме життя підводило її до цього заняття. За освітою – кондитер, жінка тривалий час працювала з тістом, кремами, прикрасами для тортів. Саме там, зізнається, і сформувалося відчуття композиції, кольору та терпіння.

«Кондитерка – це теж творчість. Там важливо бачити наперед, як усе виглядатиме в результаті. Думаю, це мені дуже допомогло, коли я почала працювати з камінням», – розповідає «Карпатському об’єктиву» пані Євгенія.

Ідея створювати картини з каміння з’явилася несподівано. Одного разу вона побачила у знайомої вдома декоративну роботу з мінералів і зрозуміла, що хоче спробувати сама. Почала з найпростішого – дрібних елементів, без складних сюжетів. Інформацію шукала самотужки: переглядала роботи майстрів, експериментувала, пробувала різні клеї, основи, поєднання каменів.

Навчання було інтуїтивним і не завжди легким. Каміння – матеріал примхливий: воно не прощає поспіху й випадковості. Потрібно відчувати вагу, форму, світло.

«Я вчилася на власних помилках. Бувало, що картина просто не «складалася», і я розбирала її повністю. Але з кожною роботою починала краще розуміти камінь», – згадує майстриня.

Для своїх картин хустянка використовує різні напівдорогоцінні камені: гранат додає глибини, аметист – спокою, цитрин – теплого світла, кварц і гірський кришталь створюють ефект легкості, нефрит і хризоліт – природної гармонії. Перли ж більше імпонують для акцентів – вони надають роботам м’якості й благородства.

Часто виникає запитання: де брати стільки каміння, адже такі матеріали коштують недешево. Євгенія усміхається й зізнається, що має свої маленькі секрети.

«Я не купую дорогі ювелірні камені. Переважно це сколи, залишки після обробки, старі намиста, які вже ніхто не носить. Частину каміння замовляю у майстрів, які займаються мінералами, частину знаходжу на розпродажах або через знайомих. Якщо знати, де шукати, можна знайти дуже гарні речі за доступною ціною», – пояснює вона.

Працює пані Євгенія повільно й зосереджено. Над однією картиною може сидіти «чаклувати» більше місяця. Усе залежить від розміру та складності сюжету. Кожен камінець підбирається окремо, інколи – по кілька разів перекладається з місця на місце, доки не «стане правильно».

«Я ніколи не рахувала години. Для мене важливо, щоб картина була завершена не тоді, коли я втомилася, а тоді, коли відчула – все, більше нічого не треба додавати», – наголошує жінка.

Велику роль у її захопленні відіграє родина. Чоловік, який має невеликий бізнес, повністю підтримує дружину – і морально, і матеріально. Допомагає з рамами, матеріалами, іноді навіть з організацією продажів. Дорослий син Євгенії живе в Чехії й теж уважно стежить за творчістю матері.

«Ярослав завжди каже, що мої картини мають душу. Для мене це дуже важливо чути», – зізнається майстриня.

Саме ця підтримка й відчуття потрібності своєї справи дають умілиці сили працювати далі. Її кам’яні птахи та квіти народжуються не заради галасу чи моди, а з внутрішньої тиші, у якій камінь поступово стає живим.

Картини, які знаходять свого глядача

Картини Євгенії Бабич рідко залишаються без уваги. Люди, що приходять у гості до подружжя, зупиняються біля них довше, ніж планували, розглядають деталі, торкаються рам і намагаються зрозуміти, з чого саме створена робота. Каміння у її картинах не маскується – навпаки, воно підкреслює природну фактуру й гру світла. Саме це, переконана майстриня, і приваблює глядачів.

Найчастіше свої роботи пані Євгенія продає людям, які цінують ручну працю та шукають незвичні речі для дому. Частина картин знаходить власників через знайомих і рекомендації, інші – купують як подарунки на важливі події. Деякі роботи їдуть за кордон – зокрема до Чехії, де живе її син, а також до Німеччини та Канади.

«Мені часто кажуть, що такі картини хочеться дарувати не «аби кому», а близьким людям. Бо це не просто декор, це емоція», – зізнається умілиця.

Замовлення бувають різними: хтось просить певний сюжет, хтось – конкретну кольорову гаму. Але майстриня наголошує, що не всі ідеї бере в роботу. Для неї важливо, аби картина «відгукувалася» внутрішньо.

«Я не можу працювати без відчуття. Якщо сюжет мені не близький, каміння просто не лягає. Воно ніби опирається», – каже вона.

Натхнення пані Євгенія знаходить у природі. Її птахи й рослини – не вигадані, а радше узагальнені образи, які народжуються зі спостережень. Прогулянки Хустом, поїздки в гори, старі дерева, світло на листі – усе це згодом перетворюється на кам’яні силуети.

«Я дуже люблю ранки. Коли ще тихо і ніхто не заважає думати. Саме тоді в голові з’являються образи майбутніх картин», – розповідає майстриня.

Працюючи над картиною, Євгенія майже не слухає музику. Каже, що тиша допомагає зосередитися і «почути» камінь. Іноді вона довго підбирає лише один елемент – крило птаха чи гілку з квітами – доки не знайде ідеальне поєднання форми та кольору.

«Це не швидка робота. Буває, що за день зроблю зовсім небагато. Але інакше не можна. Каміння не любить поспіху», – зізнається жінка.

Особливе значення для закарпатки має сам процес. Вона каже, що робота з камінням навчила її терпінню й прийняттю. У цьому захопленні немає жорстких рамок чи дедлайнів – лише діалог між майстринею та матеріалом.

«Коли працюю над картиною, відпочиваю душею. Це мій час. Я ні про що не думаю – тільки про те, як камінці лягають один до одного», – впевнена жінка.

Попри те, що творчість займає значну частину її життя, Євгенія Бабич не називає себе мисткинею. Вона залишається скромною і щиро дивується, коли чує слова захоплення на свою адресу.

«Я просто роблю те, що люблю. Якщо людям це подобається – значить, усе роблю правильно», – підкреслює хустянка.

Підтримка чоловіка додає впевненості. Він допомагає з практичними питаннями, але головне – ніколи не знецінює її роботу. Для пані Євгенії це надзвичайно важливо, адже творчість – справа вразлива.

«Коли тебе підтримують удома, тоді не страшно показувати свої роботи іншим», – додає вона.

Сьогодні картини з каміння Євгенії Бабич – це не просто хобі. Це спосіб говорити зі світом без слів, мовою кольору, світла й природної форми. І кожна нова робота – ще одне підтвердження того, що ніколи не пізно знайти справу, яка наповнює життя сенсом.

Каміння, з якого колись створювали прикраси чи просто вважали холодним матеріалом, у руках хустської майстрині стає живим. І, можливо, саме в цьому – головна магія її картин.

Марина АЛДОН