Соняхи у косах, троянди у вухах. Хустянка створює унікальні прикраси

Талант нерідко знаходить свій шлях навіть тоді, коли професія людини зовсім не пов’язана з мистецтвом. Достатньо одного сильного бажання творити, щоб звичайний шматочок глини перетворився на витончену квітку, стиглу ягоду чи ніжну пелюстку, яку майже неможливо відрізнити від справжньої. Саме так народжуються прикраси Ірини Сливки із Хуста. Її мініатюрні сережки, каблучки, обручі та заколки не просто доповнюють образ. Вони зберігають у собі красу природи, створену людськими руками. 

Для майстрині це не спосіб заробітку, а справжня віддушина, яка допомагає відновити сили, знайти натхнення і дарувати радість іншим. Більше про своє захоплення умілиця розповіла «Карпатському об’єктиву».

«Душа завжди прагнула ліпити»

Якби кілька років тому хтось сказав Ірині Сливці, що вона створюватиме квіти, які прикрашатимуть жіноче волосся, вуха чи зап’ястя, вона, мабуть, лише усміхнулася б. Адже за освітою вона біолог, а професійне життя склалося зовсім в іншому напрямку. Хустянка працює у сфері торгівлі та допомагає чоловікові у сімейній справі. Робочі будні насичені турботами, справами та відповідальністю. Проте після них настає час, який належить лише їй – час творчості.

«Мені здається, що бажання ліпити було в мені завжди. Не можу пояснити, звідки воно взялося, але руки постійно хотіли щось створювати. Це була внутрішня потреба, яку я довго відкладала через навчання, роботу, сімейні клопоти. Та одного дня зрозуміла: якщо не спробую, то шкодуватиму, – розповідає майстриня «Карпатському об’єктиву». – Першим кроком стали онлайн-курси. Я довго шукала навчання, порівнювала різні програми, знайомилася з роботами викладачів. Коли знайшла те, що відповідало моїм уявленням про якість і стиль, без вагань придбала курс. Саме тоді відкрився для мене новий світ полімерної глини».

Матеріал виявився зовсім не таким простим, як здається на перший погляд. Він вимагав уважності, терпіння, акуратності та десятків годин практики. Згодом навчання стало невід’ємною частиною життя. Майстриня переконана, що розвиток ніколи не повинен зупинятися. Вона із задоволенням проходить нові курси, вивчає сучасні техніки, знайомиться з роботами майстрів із різних країн і постійно вдосконалює власні навички.

«Я взагалі дуже люблю навчатися. Якщо бачу, що можу освоїти щось нове, обов’язково це роблю. Мені здається, людина повинна все життя залишатися учнем. Коли перестаєш розвиватися, зникає і натхнення, – переконана вона. – Полімерна глина стала лише одним із напрямків творчості. Я також умію вишивати, шити, освоїла чимало інших видів рукоділля. Будь-яка нова техніка захоплює мене настільки, що хочеться дізнатися про неї якомога більше».

Проте саме флористичні прикраси стали справою, до якої серце повертається знову і знову. Її вироби – це маленькі соняхи, ромашки, троянди, волошки, маки, грона смородини, полуниці, ожини, черешні, виноград, яблука та десятки інших рослинних мотивів.

«Я дуже люблю, коли люди кажуть, що спочатку подумали, ніби квіти справжні. Для мене це найкращий комплімент. Значить, вдалося передати природну красу, заради якої все й починалося, – зізнається майстриня. – Оскільки більшість виробів – прикраси, працювати доводиться буквально з міліметровими деталями. Іноді одна сережка складається з десятків окремих елементів. Кожен потрібно виліпити, висушити, затонувати, обпалити, акуратно зібрати у готову композицію».

Особливу увагу хустянка приділяє кольорам. Вона уважно вивчає живі рослини, розглядає, як світло лягає на пелюстки, як змінюються відтінки залежно від освітлення, які прожилки має листя. Каже, що природа – найкращий художник, а її завдання лише уважно придивитися до деталей.

«Найцінніше – бачити щирі емоції людей»

Попри те, що роботи Ірини Сливки могли б прикрашати вітрини магазинів чи авторські галереї, сама майстриня не прагне перетворювати своє захоплення на бізнес. Вона переконана: коли творчість стає лише способом заробітку, зникає та особлива легкість, заради якої все починалося. Саме тому більшість своїх прикрас вона не продає.

«Я ніколи не ставила собі за мету заробляти на цьому. Мені дуже подобається момент, коли людина відкриває коробочку, бачить прикрасу й усміхається. Такі емоції неможливо оцінити грошима. Саме вони надихають мене творити далі, – стверджує умілиця. – Я завжди думаю про людину, якій дістанеться прикраса. Хочеться, щоб вона була саме «її». Щоб, одягнувши сережки чи заколку, вона відчула: це створено спеціально для неї».

Найбільшими поціновувачами творчості закарпатки стали рідні.

«Сім’я підтримала мене із перших днів. Чоловік завжди знаходить слова розради, із розумінням ставиться до того, що вечорами я можу кілька годин поспіль працювати над черговою мініатюрою. Не менш важливою є підтримка доньки. Дарині 13. І вона теж захопилася ліпленням, нерідко сідає творити поруч. Мені дуже приємно, що донька теж полюбила цей процес. Ми можемо разом обговорювати ідеї, радитися, показувати одна одній нові роботи. Це не просто спільне хобі, а ще й особливий час, який ми проводимо разом».

Попри любов до полімерної глини, у серці майстрині живе ще одна мрія. Вона дуже хоче спробувати попрацювати зі справжньою глиною. Не тією, з якої створюють прикраси, а природною, що проходить через руки гончарів, народжується на гончарному крузі й після випалу стає керамікою.

«Мені дуже хочеться побувати у справжній гончарній майстерні. Думаю, це зовсім інші відчуття. Коли працюєш із натуральною глиною, ніби торкаєшся давньої історії людства, – розмірковує умілиця. – Я із захопленням милуюся роботами керамістів, переконана, що творча людина ніколи не повинна переставати відкривати для себе нові горизонти».

Ірина впевнена, що кожній людині потрібне заняття, яке допомагає відволіктися від щоденних турбот.

«Я щиро вважаю, що хобі повинно бути у кожного. Воно не обов’язково має приносити гроші чи популярність. Головне, щоб приносило радість. Коли людина займається тим, що любить, вона стає щасливішою, спокійнішою і ніби відкриває в собі нові сили, – стверджує умілиця. – Інколи достатньо лише сісти за робочий стіл, увімкнути тиху музику, взяти до рук шматочок матеріалу для роботи… і світ навколо ніби сповільнюється. Зникає метушня, відходять на другий план буденні клопоти, а попереду залишається лише біла пелюстка, зелений листочок чи майбутня ягідка, які поступово оживають у руках».

Саме у таких митях, на думку хустянки, народжується справжнє натхнення.

Марина АЛДОН