Хустянка створює мистецтво зі шматків тканини

Осінь дедалі впевненіше нагадує про себе прохолодними ранками, холодним повітрям і бажанням загорнутися у щось м’яке та тепле. У таку пору особливо відчувається, що тепло може бути не лише температурою. Воно живе у речах, зроблених руками, у домашньому затишку, знайомих тканинах, кольорах і візерунках, які створюють особливий настрій. Тканина взагалі має дивовижну властивість: зі звичайного шматка матеріалу в умілих руках може народитися річ, яка гріє не тільки тіло, але й душу.

Закарпаття завжди славилося майстринями, які вміють бачити красу у простих речах. Хтось вишиває, хтось плете, хтось створює кераміку, а хтось складає цілі історії з маленьких клаптиків тканини. Саме таке мистецтво називають печворком, або клаптиковим шиттям. На перший погляд це просто різнокольорові шматочки матеріалу, з’єднані між собою. Насправді ж за кожною такою роботою стоять терпіння, фантазія, точність і вміння побачити майбутню картину ще до того, як перший клаптик опиниться під голкою. У Хусті є майстриня, для якої тканина давно перестала бути просто матеріалом. Лідія Продан перетворює її на корисні речі, а найголовніше – на справжні картини. Про своє творче хобі майстриня розповіла «Карпатському об’єктиву».

Коли клаптики складаються в мистецтво

Лідія Продан шиє різні речі. У її доробку є покривала для ліжок і диванів, скатертини, рюкзаки, сумки, одяг та інші вироби. Та найбільше серед усього цього розмаїття вирізняються картини. Саме вони показують, наскільки далеко можна відійти від звичайного уявлення про клаптикове шиття.

Цього мистецтва Лідія не навчалася у професійному закладі. Вона не має освіти кравчині. Її школа була зовсім іншою – домашньою. Перші знання отримала від мами. Саме мама стала людиною, яка показала їй світ шиття, а згодом залишила у спадок і швейну машинку.

«Я всьому вчилася сама. Основні знання отримала від мами. Вона багато чого мені показала, а швейна машинка залишилася мені у спадок. Напевно, саме з цього все й почалося, – розповідає Лідія «Карпатському об’єктиву». – Для мене клаптики стали можливістю створювати речі, які мають власний характер. Люблю шити покривала для ліжок і диванів. Такі вироби потребують чимало роботи, адже велика площа означає й велику кількість деталей. Потрібно не просто зшити шматочки між собою, а зробити так, щоб вони утворили гармонійний малюнок. Те саме стосується скатертин, сумок та рюкзаків. У кожної речі своє призначення, свій розмір і свої вимоги. Є серед робіт і одяг. Але найбільше захоплюють картини і панно».

Саме тут клаптикове шиття наближається до образотворчого мистецтва. Замість фарб – тканини. Замість пензля – голка та швейна машинка. Замість полотна – основа, на якій маленькі шматочки матеріалу поступово утворюють задуманий образ.

«Мені подобається саме процес. Коли спочатку є просто окремі шматочки, а потім поступово бачиш, як із них виходить щось цілісне. Ти вже не сприймаєш їх окремо – вони стають однією картиною, – запевняє умілиця. – У печворку, мабуть, є особлива філософія. Окремий клаптик сам по собі може здаватися зовсім звичайним. Він невеликий, іноді непримітний, можливо, навіть залишився після іншої роботи. Але поруч із десятками таких самих клаптиків він може стати частиною великого задуму».

Основна робота хустянки пов’язана зі сферою торгівлі. Шиття залишається творчим заняттям, яке існує поруч із повсякденними справами. Можливо, саме тому воно не втратило для майстрині своєї привабливості. Це не робоча норма, яку потрібно виконати до певної години. Тут немає плану, скільки виробів необхідно пошити за день.

Є тканина, машинка і бажання щось створити

Для творчої людини свобода багато важить. Можна експериментувати, пробувати нові поєднання, зупинитися, якщо робота не складається, а потім повернутися до неї з новими ідеями. Водночас за легкістю, яку бачить сторонній спостерігач, стоїть кропітка праця. Клаптики потрібно підготувати, підібрати, з’єднати. А якщо йдеться про картину, то кожна деталь має працювати на загальну композицію. Поступово з маленьких фрагментів народжується велика річ.

У родині Лідію підтримують. Для людини, яка займається творчістю у вільний час, це особливо важливо. Адже будь-яке захоплення потребує не лише матеріалів та інструментів, а й розуміння близьких.

«Сім’я поділяє моє хобі. Для мене це дуже важливо. Коли близькі бачать, що тобі подобається те, що ти робиш, і ставляться до цього з розумінням, тоді хочеться творити далі», – ділиться думками майстриня.

У клаптиковому шитті є одна особливість: чим більше працюєш із тканиною, тим більше хочеться експериментувати. Те, що колись здавалося складним, поступово стає зрозумілішим, а разом із досвідом з’являється сміливість братися за масштабніші задуми. У Лідії Продан такий задум уже є. Вона мріє створити картину на всю стіну. Це має бути не просто велике полотно зі шматочків тканини, а робота, яка повністю змінить простір навколо себе. Поки що це мрія, але саме такі мрії часто й стають наступним кроком у творчості.

«Я хочу зробити картину на всю стіну. Щоб це була справді велика робота, яку можна було б розглядати, бачити в ній багато деталей. Мені цікаво, чи зможу я втілити такий задум, – зізнається умілиця. – Загалом клаптикове шиття нагадує складання пазла. Окремі елементи можуть бути абсолютно різними, але разом утворюють цілісну композицію. І що більша робота, то більше терпіння вона потребує».

Вироби закарпатки мають різне призначення, тому кожен новий задум вимагає свого підходу. Покривало має бути зручним і практичним. Скатертина – відповідати простору, для якого її створюють. Сумка чи рюкзак – не лише гарними, а й функціональними. А картина вже зовсім інша історія. Тут на першому місці образ.

«Коли шиєш практичну річ, думаєш, як нею будуть користуватися. А коли робиш картину, можеш більше фантазувати. Там уже хочеться не просто красиво поєднати тканини, а створити щось своє», – пояснює майстриня.

Таке заняття може бути своєрідною паузою серед буденності. Робочий день на основній роботі має свій ритм, свої завдання та обов’язки. А вдома хустинку чекає інший світ – клаптики тканини, нитки, швейна машинка і можливість зайнятися тим, що приносить задоволення.

«Для мене це відпочинок. Навіть якщо робота потребує багато часу і терпіння, мені подобається сам процес. Коли бачиш результат, розумієш, що час не був витрачений даремно», – запевняє майстриня.

Марина АЛДОН