Коли коріння оживає у світлі: хустянин створює світильники, народжені лісом

Є люди, які бачать красу там, де інші проходять повз. Для когось стара коряга – це просто шматок дерева, викинутий річкою чи вирваний буревієм. А для майстра – майбутній витвір мистецтва. Саме такими людьми багата закарпатська земля. Вони вміють дати друге життя дереву, каменю, металу, перетворити буденне на особливе.

У невеликій майстерні в Хусті вечорами запалюється тепле світло. Тут народжуються незвичайні світильники, у яких переплітаються сила дерева, тепло людських рук і фантазія майстра. Їх створює Іван Пригара. Він – електрик за фахом і художник по дереву за покликанням.

Коли Іван бере до рук корінь дерева, не поспішає різати чи шліфувати. Спершу уважно розглядає його вигини, тріщини, природний малюнок. Каже, що дерево саме підказує, чим хоче стати. Одні корені нагадують птаха, інші – людську постать, а деякі ніби тягнуться вгору, прагнучи перетворитися на світло. Більше про своє захоплення майстер розповів «Карпатському об’єктиву».

Вечірня майстерня, де пахне деревом

Майстерня Івана Пригари схожа на маленький світ ремесла. На стінах – інструменти, на полицях – дерев’яні заготовки, банки з оліями та воском, шматки кори й коренів. Посеред цього затишного безладу стоїть чоловік у чорній футболці й тримає в руках світильник: темний корінь, що здіймається вгору, а на його вершині – куля з переплетених ниток, наповнена м’яким теплим світлом.

«Найбільше люблю момент, коли вмикаю лампу вперше, – розповідає Іван «Карпатському об’єктиву». – До того це просто дерево. А коли засвітиться — ніби оживає. Із проводами, вимикачами та освітленням працюю багато років. Але любов до дерева живе в мені з дитинства. Мій батько був столяром. Я змалку крутився біля нього в майстерні, подавав інструменти, дивився, як із дошки народжується річ. Він навчив мене не поспішати й поважати дерево. Від батька успадкував не лише знання та досвід, але й майстерню та обладнання. Старі рубанки, стамески, шліфувальні машини й сьогодні служать мені. Коли беру до рук батьківський інструмент, відчуваю особливий зв’язок із минулим».

Попри любов до дерева, Іван довго не думав, що ремесло стане важливою частиною його життя. Робота, сім’я, буденні турботи відкладали творчість «на потім». У вільний час він робив дрібні речі для дому, ремонтував меблі, майстрував сувеніри.

«Дерево завжди було поруч, але серйозно я взявся за нього лише кілька років тому. Одного разу в лісі побачив корінь, який нагадував мені птаха. Приніс додому, почистив – і зрозумів, що це зовсім інший світ, – згадує чоловік. – Саме тоді мене захопила робота з коренями. Не з рівними дошками, де все передбачувано, а з природними формами, у яких уже закладено характер. Іноді ніс їх на плечах кілька кілометрів, іноді завантажував у машину, якщо пощастить під’їхати ближче. Бувало, люди дивилися дивно. А я вже бачив у ній майбутній світильник чи столик. Згодом про захоплення дізналися знайомі. Тепер нерідко телефонують: «Іване, ми тут знайшли цікавий корінь, подивишся?» Дехто привозить знахідки просто до майстерні».

Ліс як джерело натхнення

У вихідні хустянин часто вирушає на природу. Любить ліс після дощу, коли земля пахне вологою, а коріння дерев проступає крізь мох і листя.

«Мене надихають самі дерева. У них є сила й спокій. Коли довго ходиш лісом, починаєш помічати форми, які раніше не бачив, – стверджує він. – Такі прогулянки – не лише пошук матеріалу, але й відпочинок. Тут народжуються ідеї майбутніх робіт».

Основна робота Івана займає день. Майструє він переважно вечорами, коли місто стихає.

«Після роботи приходжу сюди, вмикаю музику… і можу працювати до півночі. Це мій спосіб відпочинку, – каже чоловік. – Дружина вже звикла, що вечорами в майстерні довго горить світло».

Хоча найбільше уваги привертають саме світильники, у доробку майстра є й інші речі: журнальні столики з природними коренями, рамки для дзеркал, декоративні панно, сувеніри, підставки, настінні композиції.

«Мені нецікаво робити серійні речі. Повторити точно такий самий світильник неможливо, і в цьому його цінність. Деякі вироби залишаються в родині, інші знаходять нових власників. Люди часто просять зробити щось особливе для дому чи подарунка. Найприємніше, коли надсилають фото й кажуть, що світильник став улюбленою річчю в кімнаті», – зізнається закарпатець.

Іван Пригара переконаний: у роботі з коренями не можна діяти за шаблоном. Інколи він бере знахідку до рук і відразу бачить майбутній виріб. А буває, що корінь стоїть у майстерні місяцями.

«Є такі, що мовчать. Дивишся на них – і нічого не приходить в голову. А потім одного вечора раптом розумієш: ось тут буде світло, а тут – підставка, – розповідає майстер. – Одна заготовка, наприклад, схожа на розпростерті крила, інша – на старе дерево, яке пережило не одну бурю. Найскладніше – не зіпсувати те, що створила природа. Якщо відріжеш невдало, другого шансу вже не буде».

Саме тому кожен виріб проходить довгий шлях. Спершу очищення, потім сушіння, інколи – кілька місяців. Далі шліфування, обробка натуральними оліями, підбір деталей освітлення. Умілець переконує, що робота над одним світильником може тривати від кількох днів до кількох тижнів.

«Кожна порода дерева поводиться по-різному. Дуб твердий і впертий, горіх має благородний малюнок, слива дивує кольором, а виноградна лоза дає химерні переплетення, – ділиться секретами хустянин. – Іноді корінь сам диктує настрій виробу. Один виходить суворим, інший – теплим і домашнім».

Майстер помітив цікаву річ: люди часто обирають світильники, схожі на них самих. Хтось тягнеться до стриманих форм, хтось – до незвичайних і сміливих.

Серед десятків готових робіт Іван найбільше любить говорити не про те, що вже зробив, а про те, що ще тільки народжується в уяві:

«Маю мрію створити велику композицію з коренів для просторого хола. Щось таке, щоб люди заходили й одразу зупинялися».

Він уже збирає великі корені, шукає цікаві форми, робить ескізи. Чоловік переконаний, що у нього все вийде. І то буде не просто прикраса, а ціла історія.

Марина АЛДОН