Психологія «Яго», естетика «Доріана Грея» та код «Гуцулки Ксені»: три погляди на вистави в Хусті

Сучасний театр давно перестав бути лише місцем для класичного дозвілля — сьогодні це простір для рефлексії, пошуку сенсів та гострих емоцій. Репертуар Закарпатського обласного театру драми та комедії настільки різноманітний, що охопити його одним поглядом просто неможливо.

Щоб показати багатогранність театру, ми запросили трьох різних авторів поділитися враженнями від трьох абсолютно несхожих вистав. Що з цього вийшло? Відверті зізнання, мурахи по шкірі та бажання повертатися до глядацької зали знову і знову. Пропонуємо вам зануритися у цей театральний експеримент і, можливо, знайти виставу, яка змінить і ваш світогляд.

Яго

«Яго» – це п’єса за мотивами трагедії Шекспіра «Отелло», де в центрі уваги опинилася найнапруженіша лінія сюжету – лінія самого Яго. Він — хорунжий благородного мавра Отелло, інтриган, який заздрить своєму командиру і руйнує його життя наклепами, готовий йти по головах, аби здобути все, що він, мовляв, заслужив.

Я сиділа в залі як звичайний гість, до цього не ознайомлений з першоджерелом. Для мене це була звичайна вистава, яка не передбачала нічого серйозного. Ну, подивлюсь я якусь психологічну драму, ну і що в ній особливого? Здавалося, що подивлюсь і забуду.  Але вже з перших хвилин я зрозуміла, що глибоко помилилась.

Дуетна гра акторів спочатку здається дивною, ніби неприродною. Та коли починаєш замислюватися і розуміти сенси, то все перевертається з ніг на голову: серце починає битись скоріше, очі хочуть ще хоча б на секундочку залишитись в цьому вимірі, а слух насолоджується ідеально підібраними звуками.

З часом ти перестаєш бути глядачем. Ти вже всередині цієї історії. Відчуваєш, як підкрадається напруга, як вона росте, стискає горло, не дає вдихнути на повні груди.

Особливої сили виставі додає символізм. Мінімалістичні, але влучні образи формують додатковий рівень сприйняття: руки акторки та хустинка — крихка, майже невловима присутність Дездемони, її чистота й водночас приреченість. Мішок з монетами — уособлення Родріго, його сліпої залежності та готовності платити за ілюзії. Пляшка з вином — символ Кассіо, його слабкості, через яку Яго так легко запускає ланцюг руйнування.

Ці деталі говорять голосніше за слова.

Емоційно вистава працює точно й безжально. Напруга зростає поступово, але невідворотно. В якийсь момент ловиш себе на тому, що починаєш замислюватися над своїм життям і думати, чи немає в тебе таких Яго у житті. А може, ти й сам є тим самим Яго? І найсильніше — це усвідомлення: трагедія відбувається не через силу, а через слабкість, не через правду, а через майстерно посіяну брехню.

«Яго» — це не просто інтерпретація класики. Ця вистава — не про сюжет. Вона про відчуття. Про той момент, коли людська душа тріскається, і крізь ці тріщини виходить щось темне й неконтрольоване. Вона залишає після себе слід. Такий, що ще довго сидиш мовчки, дивлячись в одну точку, і намагаєшся зрозуміти: це була лише гра акторів… чи щось значно більше?

Тамара Січ

Портрет Доріана Грея

Містична драма «Портрет Доріана Грея» створена за мотивами однойменного роману Оскара Вайльда. Сам твір – це класика, яка живе вічно. А його сценічна інтерпретація – це щось таке, що змусить вас казати «Вау!» кожні десять хвилин.

Непроста, проте старанна та неперевершена робота режисерського складу дає нам змогу глибоко зануритись у світ людських пристрастей, морального вибору та краси. То чим саме ця вистава так глибоко чіпляє і привертає увагу щоразу ширшої публіки?

Насамперед мушу відзначити гру акторів. Їхнє виконання ролей наскрізь просякнуте професіоналізмом, досконалою акторською майстерністю. Нарцисизм, самозакоханість, аморальність Доріана – все це ідеально передав Олексій Поган. Сибілу Вейн, талановиту театральну акторку з роману, втілила на сцені не менш прекрасна актриса – Яна Тегза. «Ангел» та «демон» головного героя – художник Безіл Голворд та лорд Генрі Воттон також були зіграні з найвищим акторським почуттям.

Весь контраст їхніх образів був утілений на сцені з неймовірною точністю. Переконлива та майстерна гра артистів спонукає нас всіх переживати за головних героїв, викликаючи у нас найрізноманітніший спектр емоцій – від співчуття нещасній долі Сибіли Вейн до злості на Доріана Грея за його мерзенні вчинки.

По-друге, зачаровує глядачів фантастична сценографія. Декорації, світло, спецефекти та костюми – приковують до себе погляди всього залу. Ви відчуєте, як пришвидшується ваше серцебиття з появою світлової проєкції потворного портрета Доріана на сценічному тлі. Мурашки бігають по шкірі, коли динамічне світло стає червоним, символізуючи кульмінацію вистави. Робота сценографки Ганни Поштак є неоціненною, адже саме вона додала виставі містичності.

І, нарешті, жива музика у виставі. Прекрасний камерний ансамбль під керівництвом Катерини Гидзи звучить неймовірно на сцені. Класична музика набирає динамічності в моменти найбільшого театрального напруження. Гармонійне крещендо змушує ваші емоції так само поступово наростати, як мелодичне димінуендо — стихати. Ліричні вокальні відступи також заслуговують на найвищу похвалу. Ансамбль надає виставі особливої, чарівної витонченості.

Щоразу відвідуючи наш театр, я спостерігаю за його активним розвитком — за мистецтвом, яке народжується там. Вистава «Портрет Доріана Грея» є апогеєм цієї творчості, плідної роботи акторського складу та режисури. Особисто я бачила цю виставу двічі, проте охоче передивилась б і втретє, і навіть учетверте. Це саме та постановка, у якій ти завжди відкриваєш для себе нові сенси, деталі та образи.

Анастасія Павлова 

Гуцулка Ксеня

Мюзикл «Гуцулка Ксеня» — яскрава листівка з минулого, що оживає на очах. Її поставив Іван Войтюк – київський режисер, який приїхав до нашого міста з метою створити щось таке, що житиме вічно. Історія Гуцулки Ксені вже давно увійшла у фольклор, а зараз ми маємо змогу не просто слухати про неї, але і дивитися на сцені.

Щойно гасне світло, глядач переноситься з театральної зали до засніжених Карпат, де повітря просякнуте ароматом хвої, а звуки трембіти відлунюють у самих грудях. Це подорож у 1939 рік, у Ворохту, де на тлі передчуття великих історичних змін розквітає історія кохання, що стала легендою.

Зав’язка вистави нагадує класичну комедію положень: американські емігранти приїжджають у гори, щоб одружити племінника Ярослава з «свідомою українкою». Це головна умова для отримання мільйонного спадку. Коли Яро зустрічає Ксеню, між ними миттєво спалахує почуття, проте на шляху до щастя стає фінансова зацікавленість.

Дійство супроводжується живою музикою оркестру під керівництвом Катерини Ґидзи та динамічною хореографією, що дозволяє максимально зануритися в атмосферу Карпат. Інструментальний супровід створює полотно, яким хочеться насолоджуватися навіть без прив’язки до сюжету. Українське танго, ключовий елемент партитури Барнича, зачаровує своєю пристрастю та елегантністю.

Цей ефект підсилюється ювелірною роботою зі світлом та костюмами. Останні тут — це речі, що «проживають» власну історію, підкреслюючи трансформацію героїв. Світлові акценти гармонізують простір, об’єднуючи музику й дію в єдиний візуальний код.

Центральним питанням постановки є пошук ідентичності. Через історію про спадок Іван Войтюк розкриває глибшу тему: що саме робить нас українцями? Глядачів, знайомих із оригінальним сюжетом, чекає сюрприз — завдяки рішенню директорки та художньої керівниці театру Олесі Чепелюк фінал пропонує героїні шлях, який резонує з викликами сьогодення.

Отже, «Гуцулка Ксеня» — це більше, ніж романтична історія про мільйони. Це твір про повернення до себе. Головна сила мюзиклу полягає в тому, що через легку форму він ставить фундаментальне питання: що є справжнім — чеки в іноземній валюті чи поклик рідної землі? Цю виставу варто побачити кожному, хто шукає в театрі не лише розваги, а й привід замислитися над власним корінням.

Віктор Смерека

Фото з архіву Закарпатського обласного театру драми та комедії