Три історії переселенців, які знайшли новий дім у Нижньому Селищі на Закарпатті

Нижнє Селище на Хустщині вже неодноразово ставало головним героєм публікацій. І це не дивно: активна громада села роками не лише натхненно працює над його розвитком, а й постійно генерує нові ідеї – як залучати до спільної справи інших.

Ось і зараз у Нижньому Селищі втілюють черговий важливий проєкт, покликаний підтримати переселенців і водночас дати новий поштовх розвитку громади. Тут допомога не обмежується лише тимчасовим прихистком – людям допомагають знайти роботу, відчути себе частиною спільноти, віднайти нові сенси та віру у власні сили, пише «Varosh».

Проєкт «Інтеграція внутрішньо переміщених осіб у сільських територіях Карпат» реалізує громадська організація «Закарпатська асоціація місцевого розвитку» у партнерстві з «Комітетом медичної допомоги в Закарпатті». У межах ініціативи родини переселенців отримують житло, можливість працювати або розвивати власну справу. А головне – відчувають підтримку громади, що приймає.

Водночас проєкт дає змогу знайти себе в роботі – тій, що тримає на землі й живить зсередини. Тут шукають активних і мотивованих людей, готових працювати на землі й із землею: родини, які хочуть переїхати в село, люблять сільську місцевість і працю з худобою; тих, хто мріє започаткувати власну справу, релокувати маленьку ферму або навіть почати все спочатку. Навіть без попереднього досвіду, але обов’язково – з бажанням діяти.

Кожна історія переселенців, які так нині живуть і працюють у Нижньому Селищі, – це історія про відновлення. Про новий дім і працю, що зцілює. Про ще вчора незнайомих людей, які сьогодні стають друзями.

Саме такими є історії Анастасії, Наталії, Юрія та Євгена,  – людей, які пережили втрату дому, але знайшли в собі сили почати все з початку. Кожен із них будує своє життя наново – і водночас розбудовує Нижнє Селище.

«Наша сила – у корінні»: родина Анастасії та Михайла Соколовських

Анастасія Соколовська зустрічає нас перед входом до невеличкої будівлі.

–  Тут наш цех із переробки, потім ще завітаємо у теплиці, – привітно усміхається.

У цеху на поличках – баночки з консервацією: прозоро-медовий бузиновий сироп, густий томатний сік, круглобокі червоні перчики, оксамитово-білі печериці, ягідні джеми та варення. Все – крафтова продукція, створена власноруч за авторськими рецептами Анастасії.

Переїхавши через війну з Запорізької області, сьогодні у Нижньому Селищі жінка з родиною вирощує овочі, заготовляє гриби, доглядає за пряними травами. Баночки під брендом Agronom_chiki роз’їжджаються до замовників по всій Україні.

До великої війни Анастасія з чоловіком Михайлом і малим сином Григорієм жили в Оріхові. Коли почалось повномасштабне вторгнення, були впевнені: скоро все закінчиться.

– З’їхалися тоді всі до батьків у сусіднє село – ми, мій брат із трьома дітьми. В селі вже стояли наші військові. І вони казали: тихо тут точно не буде. Якось у розмові один військовий порадив – їдьте на Закарпаття, дружина допоможе знайти житло. Він сам був з Тячівського району, з Вонігова, – згадує Анастасія.

Так родина Соколовських спершу опинилися в Тячівському районі. І Анастасія, й Михайло – агрономи, тож одразу почали думати: як і де можуть застосувати свої знання і любов працювати на землі. Починали з малого – збирали бузину, готували сироп, продавали через інтернет. Взимку, коли рослини «відійшли», заради експерименту купили 10 блоків гливи й печериць.

Про своє життя Анастасія чи не щодня розповідала читачам блогу, який створила ще до великої війни. Тоді це був майданчик для продажу полуниці – у минулому родина займалася вирощуванням ягід. З переїздом на Закарпаття блог перетворився на «щоденник» переселенських буднів. Анастасія показувала, як приводять до ладу закинуту хатинку, ділилася маленькими радощами життя, яке доводиться налагоджувати на новому місці.

– Люди тягнуться до людей, і сторінка почала рости, – усміхається жінка. – Серед іншого, я показувала також, як можна заробляти навіть у таких умовах. Ми збирали бузину, варили сироп, частину коштів донатили на армію. Коли почалася кульбаба – робили й з неї.  Пам’ятаю, що тоді за 2 тижні сезону продали 200 літрів сиропу! 

Саме завдяки блогу про життя, побут і спробу знайти себе на новому місці, Анастасію помітили волонтери «Закарпатської асоціації місцевого розвитку». Запропонували переїхати в Нижнє Селище, де вже були облаштовані дві теплиці, що саме чекали робочих рук. Розповіли про можливість оселитися у будиночку, відремонтованому для переселенців, які працюватимуть у громаді. Й, отримавши необхідну консультацію та підтримку, родина переселилася тепер уже на Хустщину. 

– Нині у двох теплицях ми вирощуємо органічні овочі – помідори й перець на консервацію. Взимку вирощуємо гриби, – відгортає Анастасія з кущів перцю плівку після ночі, аби ті «дихали».

Після свіжого ранкового повітря пізньої осені в теплиці – тепло і тихо, вогко пахне землею. А ще ледь вловимо – прянощами. Бо ж одразу поруч зі входом – ціла ділянка, засаджена пряними рослинами.

– Це ще одне моє захоплення, – розповідає Анастасія. – Ось тут розмарин, карі, тархун, орегано. Засадили також ділянку чорнобривцями та календулою. Коли все це цвіте – краса неймовірна! Цього року ми вже запрошували сюди людей на невеличкі зустрічі з дегустацією та ароматерапією. Щоб можна було і відпочити, і зробити гарне фото.

Свою родинну справу Анастасія назвала «Від насінини до готового продукту». Овочі і трави вирощують із зібраного на ділянках насіння, ще частину – продають.

– Ми навіть робили з чорнобривців квас і варення! Свіжі квіти відправляли поштою. Взагалі, чорнобривці корисні при підвищеному цукрі, для покращення зору, адже там багато лютеїну. Люди замовляли по два-три кілограми, заморожували або сушили. Цьогоріч продали до 200 кілограмів свіжих чорнобривців.

Давати раду з велетенським обсягом робіт Анастасії сьогодні допомагають батьки. Вони приїхали, аби стати до справи, коли Михайло долучився до війська, і вся робота впала на плечі Анастасії. За потреби також залучають на роботи місцевих, аби, наприклад, обірвати квіточки чи пропасинкувати помідори.

– Та й сировину – бузину на сироп, шипшину для джемів – закуповуємо в місцевих підприємців. Так народжується синергія співпраці, – каже Анастасія.

Принагідно показує авторський мерч. На зображенні – гриби на фоні гір, чиє коріння міцне сплетено у герб України: «Бо наша сила – у корінні. Як би нас не намагались вирвати, викрутити, ми все одно проростаємо і живемо».

Тримати землю «живою»: Юрій Багара та Євген Жижура

У Нижньому Селищі, як і загалом по селах, левова частка життя й роботи пов’язана із землею. Її треба обробляти, орати, готувати під посів, косити сіно. До недавнього часу у селі не було людей, які б допомагали малим фермерам із окремими видами робіт, як наймані працівники. Чимало ділянок тут не мають належного догляду – у вирі повсякденної рутини селяни не встигають їх обробляти.

– У нас багато ділянок, які не використовуються. Людям складно працювати на землі, і вона просто заростає. Тому ми допомагаємо обробляти землю: оремо, фризуємо, мульчуємо, косимо, тюкуємо, розкидаємо гній – робимо все, що стосується землі та сіна. Також можемо чистити хліви після зими, де господарі тримають овець, – розповідає Юрій Багара.

Чоловік очолює місцевий кооператив, створений за ініціативи «Закарпатської асоціації місцевого розвитку». Його мета – працевлаштувати людей, які зможуть надавати різноманітні послуги з обробки землі господарям, що мають в цьому потребу. 

Юрій – місцевий, все життя працював з технікою: на тракторах, фурах. 11 років тому внаслідок аварії втратив обидві ноги. Попри це, справу не полишив. І тепер, із двома протезами – знову за кермом: працює для громади, даючи раду з трактором на автоматичній коробці передач. Два таких трактори спеціально придбали для проєкту, аби було зручніше вправлятися.

У парі з Юрієм працює Євген Жижура. Разом з родиною чоловік приїхав з Харкова на Закарпаття навесні цього року.

– У 2022 році, 13 березня ми виїхали з окупованого Куп’янська. Дружина тоді була вагітна. Щоб вивезти їх з донькою, довелося спочатку їхати до знайомих у Харків, аби позичити авто, – розповідає Євген. –  З окупації виїхали на Сумщину. А коли і там почали бомбити по хатах – поїхали у Харків. Зрештою вже з Харкова потрапили на Закарпаття.

Восени на Закарпатті в родині Євгена народилася третя дитина. Тепер його велика родина – сам Євген з дружиною, їхні троє дітей, теща та навіть французький бульдог, з яким покидали рідний дім – живуть у «Селиському шелтері». Житло тут безкоштовне, так само, як і комунальні послуги.

Прибувши у Нижнє Селище, Євген чи не одразу став до роботи: у парі з Юрієм вони відпрацювали все літо. Керування моторизованою технікою й обробку землі опановував “по ходу справи”. Раніше Євген працював на заводі з виробництва біг-бегів – великих мішків для зберігання сипучої продукції.

– На тракторі ніколи до того не їздив. Але коли прийшов час: сів і одразу поїхав, –  усміхається чоловік.

Всі роботи Юрій з Євгеном виконують в команді. Навесні орють і готують поля, влітку – косовиця, восени – нове орання. Чи не найбільшу частку праці займає робота з сіном: покіс, тюкування й підготовка до зберігання. Раніше місцеві палили сіно, коли не знали, що з ним робити. Нині ж можуть отримати послугу з тюкування і відтак сіно продають.  

– З сіном маємо роботу постійно. Раніше не було кому тюкувати сіно, в людей воно розсипне стояло, бо не було куди ставити. А ми косимо, тюкуємо, готуємо до зберігання. Якщо ж ділянку ніхто не обробляє, за згодою власників – косимо собі, сушимо, складаємо і продаємо.  Це наш запас на зиму, бо зимою роботи немає. Та й коням треба їсти, – каже Юрій.

Бо ж у господарстві кооперативу – не лише техніка, але й коні! 

– Ми можемо працювати і на техніці, і кіньми. Коні допомагають на оранці, на покосі. Маємо і плуги, і катки, і коси для коней. А ще в нас є карета! – сміється чоловік. – Навесні будемо катати туристів!

Цього року Юрій з Євгеном уперше засіяли спельту (вид пшениці) і  – зібрали 6,5 тонн. Зерно зберігається в ангарі – у тих самих біг-бегах, що їх колись виготовляв завод, де працював Євген. У майбутньому з цього зерна будуть випікати крафтовий хліб у місцевій мініпекарні.

Це – ще одна з ідей проєкту з працевлаштування й інтеграції переселенців у Нижньому Селищі. Нині саме шукають пекаря, зводять і готують до роботи приміщення пекарні.

… Літні роботи на полях завершені, сіно зібрано й потюковано. Попереду – зима. А за нею – новий сезон і нові плани. Зокрема, каже Юрій, потребують ще хоча б однієї людини у команді. Додає: така спільна робота, наче й на перший погляд і звичайна, але має великий сенс і вагу.

Адже не лише дозволяє «закривати» потреби громади. Але й допомагає після втрат і важких змін знову віднаходити себе, вкорінюючись у землю. І головне – допомагає тримати землю «живою». 

Фруктовий сад і троянди замість страху: Наталія Ричкова

Суботнього дня на окружній біля Хуста кипить торгівля: на оптовому ринку з самого ранку місцеві господарі скуповують домашню птицю, овочі чи фрукти, саджанці дерев та кущів. Приїхавши на торговицю, розшукуємо серед пістрявого натовпу говірку приязну жінку, котра показує покупцям свій асортимент.

– Яблуні, груші, персики, черешні, нектарини – все від ста гривень. Черешні всі пізні, лише ось мелітополська рання. Абрикоси, персики пізні, – демонструє жінка товар.

– А у нас воно ростиме? Не вимерзне? – оглядають покупці саджанці.

– А чого йому мерзнути? У нас на Сумщині буває до -30 морозу. І росте чудово! То чого на Закарпатті не буде? – сплескує руками крамарка.

Це – Наталія Ричкова, яка разом з родиною цього року з під-обстрілів у рідній Шостці переїхала на Закарпаття. Нині ж справу свого життя відроджує у Нижньому Селищі.

– Вдома я вирощувала на продаж саджанці фруктових дерев, квіти – троянди, лаванду. За фахом – ландшафтна дизайнерка, займалася озелененням міст. Як хобі і для душі тримала собак: наші цвергшнауцери брали участь у виставках, мали нагороди, цуценята роз’їжджалися по світу, – розповідає Наталія Ричкова.

Від початку повномасштабного вторгнення Шостка опинилася під обстрілами. Окупувавши сусідній Конотоп, російські війська заблокували транспортне сполучення з Шосткою. Понад місяць місто було заблоковане: на дорогах російські блокпости, палаючі автівки і танки.

Реагуючи на ситуацію, місцеві мешканці, серед яких і Наталія, організували Волонтерський центр «Шостка». Ризикуючи життям, волонтери завозили в місто гуманітарку й медикаменти. 

– Ми перші завезли в заблоковане місто інсулін. Шлях із Києва, який раніше займав 4 години, тепер долався понад 2 доби. Аби проскочити колони техніки, даєш 150 км швидкості – і мчиш, не оглядаючись. Страх прийшов потім: коли зрозуміла, як усе могло скінчитися.

Власне, під час однієї з таких поїздок Наталія отримала поранення. Далі був рецидив онкологічної хвороби. Хронічний стрес, панічні атаки. І усвідомлення: жити під постійними обстрілами далі немає сил, отже – треба виїжджати.

Спершу родина знайшла будинок в Липецькій Поляні, але натрапили на шахраїв. Попри завдаток, будинок їм так і не продали.

 – Чоловік мій тоді служив у війську. Я виставила наш будинок у Шостці на продаж, а коли він приїжджав з Донеччини у відпустку – ми разом їхали на Закарпаття дивитися хати.

Зрештою, доля звела Наталю із «Закарпатською асоціацією місцевого розвитку». Волонтери організації підшукали для родини підходяще житло для купівлі у Нижньому Селищі. Але головне – допомогли винайняти землю, на якій Наталія змогла б втілювати свої задуми і мрії.

– Оця людська підтримка – це, певно, 90% нашого рішення сюди переїхати. Нині маємо 20 сотин в оренді безоплатно на 5 років. Допомогли на перший час з меблями, посудом. Це дуже відчутна підтримка громади, якщо хочеш працювати своїми руками і заробляти.

Нове життя у Нижньому Селищі родина Наталії розпочала у червні. Нині вже мають закладений власноруч сад – понад 100 дерев, порічка, смородина й агрус, більш як пів тисячі кущів троянди, лаванда. Частина території відведена під вирощування саджанців на продаж. Рослини Наталії їдуть до покупців не лише по всій Україні, але й за кордон.

– Троянди ось у Німеччину просили, абрикоси – у Францію поїхали. Замовляють наші переселенці, бо там купувати дуже дорого. Українці і в Європі залишаються українцями, – усміхається Наталія. – Скидають гроші наперед, кажуть: «Давай мені штук 100 лаванди, 50 троянд – я тут собі терасу клумбами засаджу, нехай буде красиво!».

Її досвід – це роки практики й експериментів. Ще на Сумщині жінка тестувала різні сорти, щоб зрозуміти, які найкраще приживаються. Тепер продовжує свою справу на Закарпатті. Зі щепленням саджанців допомагає чоловік, котрий після поранення отримав інвалідність. Також поряд – матір і донька.

Наталія каже: роботи так багато, що «аж страшно». Але попри все – вона в радість. Бо земля віддячує тим, хто її любить і дбає про неї. А страх перед новим і незвіданим марніє й губиться, коли поруч – надійне плече підтримки громади.

Нижнє Селище запрошує нових мешканців

Саме зараз волонтери «Закарпатської асоціації місцевого розвитку» шукають активних і вмотивованих переселенців, які хочуть долучитися до проєкту – відроджувати конярство або випікати крафтовий хліб із борошна, змеленого на жорновому млині.

Забезпечуючи родини житлом, волонтери допомагають їм соціалізуватися й інтегруватися у місцеву громаду. Діти переселенців відвідують місцеві школу та дитячий садок. У межах проєкту також працює психологиня. Щомісяця вона проводить інтеграційні зустрічі, а за потреби надає індивідуальну психологічну підтримку та консультації.

Щоб долучитися, охочі можуть заповнити спеціальну форму для зв’язку з організацією.

Тут щиро вірять: реалізація проєкту стане важливим внеском у розвиток сільських територій Карпат. Та передусім цей проєкт – про людей і життя. Про можливість створити простір, де відновлюється зв’язок із собою, з іншими і з природою. Простір, де люди вчаться піклуватися про довкілля і можуть щасливо жити завдяки сродній праці – праці на землі, що дає сенс і сили.

Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

Фото: Сергій Денисенко