Зраджена тиша: як «добрі сусіди» Закарпаття Орбан і Фіцо блокують шлях України до миру

Мир, про який мріє Україна, дедалі більше схожий не на мету, а на поле боротьби. У цій боротьбі дедалі менше романтики і все більше — геополітичного цинізму. Бо щойно на горизонті з’являється шанс на бодай тимчасове припинення вогню, на передній план виходять ті, хто має вигляд партнерів, а діє як союзники агресора. І тут ідеться не тільки про Кремль…

На мапі Європи мирні ініціативи нині перетворилися на інструмент тиску. Україна вкотре наголошує: вона не відмовляється від діалогу, але не прийме миру, що передбачає втрату територій чи політичної суб’єктності. Росія, вустами свого головного переговірника Володимира Медінського, вкотре намагається просунути риторику «історичної справедливості», заперечуючи саму ідею української державності. Це вже не дипломатія, а театралізована лекція з імперських курсів, де кожен абзац спрямований не на врегулювання, а на підготовку ґрунту для ще одного наступу.

Паралельно у Вашингтоні дедалі менше ілюзій. Адміністрація США чітко дає зрозуміти: без реального прогресу з боку Кремля — жодних ігор у заморожені конфлікти. Американські посадовці наполягають: спочатку — повне припинення вогню, потім — міжнародна гарантія безпеки, лише тоді — обговорення довготривалого миру. На цьому фоні роль Європейського Союзу виглядає суперечливою. Формально — союзна, фактично — розколота.

Сьогодні Україна потерпає не лише від прямої агресії, а й від дипломатичного саботажу. Дві країни, які межують із Закарпаттям — Угорщина та Словаччина — дедалі відвертіше гальмують європейську підтримку України. Угорський прем’єр Віктор Орбан перетворився на внутрішнього деструктора ЄС. Його політика — це не просто опозиція до загальної лінії Союзу, а стратегічне загравання з Кремлем. Виступаючи проти чергових пакетів санкцій, блокуючи спільні заяви, він не просто «зберігає нейтралітет», як намагається подати це виборцям. Він методично просуває ідею створення нейтральної України — буфера між НАТО і Росією. У такій парадигмі нема місця ані суверенітету, ані перемозі. Лише заморожений конфлікт і безкінечна залученість Росії у внутрішні справи України.

Ще кілька років тому важко було уявити, що Словаччина може стати ще одним таким партнером у грі Москви. Але після повернення Роберта Фіцо на посаду прем’єр-міністра ситуація кардинально змінилася. Фіцо, популіст із багатим політичним минулим, відомий своєю критикою санкцій, симпатіями до авторитарних режимів і скепсисом щодо євроінтеграційних процесів, сьогодні відкрито блокує військову допомогу Україні. Уряд Словаччини під його керівництвом погрожує не підтримувати санкції, якщо вони зачіпають національні інтереси — зокрема, залежність від російського газу для атомної енергетики. Це класичний приклад того, як стратегічні компроміси на користь Кремля маскуються під «національну прагматику».

Цей політичний дрейф має цілком конкретні наслідки для Закарпаття. Регіон, що є прикордонним і водночас активно інтегрованим у західноєвропейські процеси, виявляється заручником деструктивної політики сусідів. Під загрозою опиняються інфраструктурні проєкти, транскордонне співробітництво, гуманітарна допомога. А головне — розмивається довіра до європейської підтримки як такої. Україна бореться за свою незалежність, але в той самий час змушена спостерігати, як її найближчі сусіди — ті, хто мав би бути тилом — перетворюються на дипломатичні ворота Москви до Європи.

Мир, що нав’язують Орбан і Фіцо, — це не компроміс. Це капітуляція в упаковці. Це те саме, що торгувати парасолькою під час зливи — красиво, але марно. Україна не просить миру будь-якою ціною. Вона просить справедливості. І якщо Європа дозволить, аби окремі її лідери на чолі з Угорщиною та Словаччиною диктували умови миру, то зраджено буде не лише Київ, а й саме поняття європейської солідарності.

Закарпаття, яке завжди було вікном у Європу, ризикує перетворитися на її двері, які хтось намагається закрити зсередини. Але в цьому регіоні надто добре знають: справжній мир — це не тиша над поразкою, а спокій після перемоги. І хто б не намагався змінити маршрут — шлях залишиться один: через правду, гідність і спротив.

Павло Білецький, керівник Карпатського Інституту євроатлантичних студій