Хустянка плете килимки… із ганчірок

Старі нікому непотрібні речі можна перетворити на нові цікаві вироби. Колись так робили наші бабусі, а зараз – одиниці. Мистецтво килимарства майже забуте. Але дехто з краян береться його відроджувати.

Хустянка Ірина Гарастей за три години може зв’язати килимок будь-якої форми. Каже, що робота нескладна, а сам процес заспокоює нерви. Крім того, вторсировина таким чином має можливість отримати «друге дихання». Тонкощі процесу передала і своїй доньці, сама ж навчилася плести від матері. Більше про своє захоплення майстриня розповіла «Карпатському об’єктиву».

Орудувала гачком уже в 10 років

Для того, щоб створити унікальну річ своїми руками потрібно небагато – усього тільки ножиці і смужки тканини, яку можна нарізати із будь-чого. Так вважає пані Ірина.

«Килимки плела ще моя бабуся, потім мама. Колись у будинку був навіть ткацький верстат. На жаль, батько його викинув, коли мені було років 12. Він був дуже габаритним і займав багато місця. За ним ніхто не працював після смерті бабці. Зараз дуже шкодую, що верстат не зберігся. Та нині уже й тієї старенької хатинки немає. Батьки збудували новий дім. Там наразі мешкає сестра. Я вміла вправно орудувати гачком та спицями десь із 10 років. Перший килимок зробила у 13. Із того часу скільки їх у моєму доробку навіть припустити не можу. Тисячі точно!», – ділиться думками з «Карпатським об’єктивом» майстриня.

Вироби умілиці невеликі, хоча може вона похвалитися і цілими килимами.

«Робила якось подрузі на ювілей килимок 2 на 3,5 метри. У неї в горах є будиночок, де все у еко-стилі. Меблі дерев’яні, на підлозі тільки вироби ручної роботи, жодних магазинних килимів чи доріжок. Робота їй дуже сподобалася. Працювала над килимом 3 місяці. Довго, марудно, проте результативно. Більшість моїх килимків у діаметрі до метра, 60-80 сантиметрів. Їх можна не тільки на підлогу ставити, але й на стільці, автомобільні сидіння. Маю вироби різних форм – круглі, овальні, квадратні, прямокутні», – зізнається хустянка.

В’язати килимки, як стверджує майстриня, можна із будь-яких старих речей.

«Найкраще підійдуть футболки. Але можна використати і дитячі колготки, і постільну білизну, і штори, і усілякі трикотажні кофтини. Якщо вдома немає відповідних речей, купую їх у секоді, у останній день завозу, коли вони найбільш дешеві. Бажано, аби одяг був міцним, не вицвілим, із натурального матеріалу. Іноді від різання тих смужок у мене на руках аж мозолі з’являються. Цей етап не люблю. А саме плетіння – це вже інше. То – творчий процес, який розслабляє і заспокоює. Працюю, як правило, вечорами до пізньої ночі, бо вдень на роботі, зайнята основним видом діяльності», – переконує вона.

Узори можна вигадувати

Сплести килимок, як зізнається умілиця, нескладно.

«Речі потрібно порізати на смужки. Їх змотую у клубки, як звичайні нитки. Бажано, аби ниток при цьому осипалося якомога менше. Якщо сильно сиплються, смужечки треба обпалити над вогнем. Працюю з допомогою гачка. Набираю петлі косичкою, потім закругляю. Таким чином пров’язую по колу або рядок за рядком, якщо виріб має бути прямокутним. Робота займає близько доби. Сам процес в’язання – від трьох годин, якщо килимок невеликий. Кольори можна чергувати і при цьому створювати різні візерунки. Можна якісь народні узори відтворювати, або ж придумувати їх самотужки, чи просто чергувати, наприклад, білі смужечки з червоними», – ділиться секретами Ірина Гарастей.

Жінку дивує, що дехто вважає килимки пережитком минулого.

«Це – наші традиції, які потрібно не забувати, не відмовлятися від них, а відроджувати. Колись у кожній сільській хаті були домоткані килимки, доріжки. Я вдячна родині за те, що це розуміє, що мене підтримують і чоловік, і донька. Син же нерідко і сам для плетіння мені приносить уже готові клубки, а невістка створює ці заготовки. Мені прикро, що дехто зі знайомих вважає моє захоплення марною тратою часу, мовляв, на ринку, в магазинах килимами можна ріку гатити, а я просто не маю чим зайнятись. Звісно, кожному своє, але люблю рукоділля і мені подобається фантазувати, плести вироби, дарувати їх іншим», – зізнається пані Ірина.

Серед найбільш цікавих речей, створених за допомогою гачка, хустянка вважає шторку для ванної…. із клейонки.

«У сина в підвалі є сауна. І там він зробив душову кімнату. Хотілося зробити для нього приємний сюрприз і я вив’язала йому шторку із клейонки. Купила матеріал двох кольорів – білу і рожеву однотонну клейонку. Працювала два тижні… Проте в результаті вийшло напрочуд гарно. Плела також чохли для комп’ютерних стільців, для автомобільних сидінь, для кришки унітазу, навіть для телефону онучці. Загалом я вмію в’язати і з ниток, добре знаюся на узорах, можу зв’язати і кофтину, і шкарпетки, і шапку, і спідницю, і сукню і що завгодно. Але плетіння килимків для мене – особливе заняття», – переконує умілиця.

В’язання допомагає жінці відволікатися від іншої роботи, найбільше часу для улюбленого ремесла вона приділяє взимку.

«Коли немає городніх робіт, можна і розслабитися. Зимові вечори приємно проводити за в’язанням, у теплій оселі. Працюю щоразу під музику. Обираю щось таке розслаблююче, легке, аби надихало. А от телевізор не дивлюся зовсім, уже 10 років, як викинула його. Новини краще читаю в газетах чи в інтернеті. Усілякі шоу не люблю взагалі і не любила практично ніколи. Фільми також можна знайти в мережі, але переглянути у кінотеатрі на великому екрані. Загалом в’язання для мене – своєрідний релакс. Так, іноді болять пальці, ниє спина, вся моя робоча кімната у дрібних ниточках і постійно потрібно після себе прибирати…. Але все це ніщо, порівняно з результатом! Коли тримаю в руках готовий килимок – це найвища насолода!» – заявляє майстриня.

У перспективі хустянка мріє навчитися в’язати ще й джутові килимки.

«Зараз це дуже модна техніка. Із цього матеріалу плетуть навіть меблі. Поки тонкощі не опанувала, але впевнена, що в перспективі із усім впораюся. Речі нагадують вироби із лози і мені дуже подобаються. Також дуже хочеться навчитися якось переробляти пластик, створювати із нього щось цікаве і корисне. Мене болить питання екології, засмічення довкілля. Тому, як на мене, переробка вторинної сировини нині має бути у прерогативі кожної рукодільниці. На жаль, цінувати ту безцінну красу, яку ми, закарпатці, отримали від Бога, більшість наших земляків досі належним чином не навчилася і водойми та гори потопають у різному мотлохові. Прагну бути корисною не тільки окремим людям, але й своєму рідному краю загалом», – підсумовує Ірина Гарастей.

Марина АЛДОН