Герої без зброї: старший водій Іван Волошин про те, що кожен виїзд це відповідальність за техніку і людей, які її очікують
Його робота пов’язана з технікою, що потребує особливого підходу до управління та транспортування, а також із маршрутами, які часто пролягають далеко не найкращими дорогами.
«З дитинства мені подобалося їздити на великих автомобілях. Мабуть, це й стало вирішальним. Бо якщо з легковиком усе просто – сів і поїхав, то важка інженерна техніка потребує зовсім іншого підходу. Тут потрібно все перевірити, постійно тримати машину в готовності, щоб виїхати за першим викликом. І не завжди така техніка потрібна там, де є нормальні дороги. Часто доводиться заїжджати в такі закутки, де немає ані дороги, ані під’їздів. Але якщо ти потрібен саме там, значить, попри все, допомогу треба доставити», – зазначає Іван.
Про службу в ДСНС він замислився після розмови зі знайомим, який розповів, що в Аварійно-рятувальному загоні потрібен водій трала – спеціальної платформи для перевезення негабаритної техніки.
«Я вирішив спробувати. З того часу, а це вже 4 рік, робота стала частиною мого життя. Так, буває важко, умови далеко не завжди «лакшері». Але, попри все, я ще жодного разу не пошкодував про свій вибір», – розповідає рятувальник.
«Нашим основним завданням було якнайшвидше доставити необхідну техніку нашим підрозділам і евакуювати ту, що вийшла з ладу. Часто доводилося працювати в умовах постійної небезпеки, під обстрілами, з усвідомленням того, що кожен виїзд може бути ризикованим. Страх, звісно, був, але завдання потрібно виконувати. Бо ти розумієш: кожен пройдений кілометр, кожна доставлена одиниця техніки — це реальна допомога і ще один крок до нашої перемоги», – зазначає рятувальник.
Найскладнішими, за словами рятувальника, стали друге та третє відрядження. Обстріли тоді були особливо інтенсивними. Часто доводилося по кілька годин перечікувати в безпечних місцях і лише після цього продовжувати рух.
«Кожен виїзд потребує ретельної підготовки, особливо в районах, де немає стабільного зв’язку. Як водії, ми зобов’язані добре знати маршрут. У таких умовах доводиться покладатися на власний досвід і злагоджену роботу з підрозділом», – зазначає він.
Третє відрядження запам’яталося через ситуацію, яку Іван називає показовою.
«Я їхав терміново забрати техніку із зони обстрілів – це був екскаватор. Дорога там виявилася дуже вузькою, а через габарити розвернути трал було неможливо. Згодом ситуація ускладнилася ще більше, адже трал застряг. При цьому дорогу ні в якому разі не можна було перекривати, адже нею постійно рухалася військова техніка. Потрібно було терміново звільнити проїзд», – згадує Іван.
Діяти треба було негайно, і однієї професійної майстерності водія було недостатньо. Але удача посміхнулася Івану.
«Вихід знайшовся несподівано. Ми змогли витягнути трал тим самим екскаватором, який я перевозив. А потім ще й з’ясувалося, що і водій, і техніка були із Закарпаття. Я переконаний, що це був не просто збіг», – додає Іван.
Іван переконаний, що його професійні навички ще довго залишатимуться потрібними. Адже після завершення війни, країні знадобляться руки кожного українця, щоб відбудувати зруйноване, відродити міста, дороги, школи й лікарні.
«Я хочу і надалі бути корисним там, де потрібна допомога, бо від наших спільних зусиль залежить майбутнє України», – каже він.
