Між рядками Шекспіра: як пройшла прем’єра «Яго» в Хусті та чому цю виставу варто побачити
Прем’єра «Яго» в Хусті: про що нова вистава і чому театр робить ставку на інтелектуальне мистецтво.
22 березня в Закарпатському обласному театрі драми та комедії відбулася вистава за п’єсою В. Шекспіра «Отелло», яка була написана більш ніж 400 років тому і досі зберігає свою актуальність для режисерів та публіки.
Оригінальний сюжет занурює нас у Венецію на початку 17 століття, в момент, коли закінчилася війна під керівництвом венеційського генерала Отелло, який досить скоро після цього одружився на доньці сенатора — Дездемоні. Але їхнє кохання тривало недовго через помічника та близького друга Яго, який змусив Отелло сумніватися у вірності дружини. Піддавшись Яго, чоловік власноруч вбив свою жінку через ревнощі, а потім наклав руки й на себе, так і не дізнавшись правди.
Цю багатошарову історію режисер Володимир Завальнюк переніс на сцену у своїй власній інтерпретації. Головні ролі зіграли лише два актори, серед яких сам режисер і акторка Анна Яремчук. Вистава тривала всього одну годину, але митцям вдалося відтворити всю напругу оригінального сюжету. Прем’єра, яка відбулася 22 березня, є вже другим втіленням вистави. Перший варіант «Яго» грався ще 9 років тому і здобув неабиякий успіх, зокрема на Шекспірівському фестивалі в Шанхаї.
П’єси Шекспіра самі по собі змушують глядача замислитися над сенсом побаченого, але під керівництвом Володимира Завальнюка сцени стали ще більш відчутними завдяки його авторському переосмисленю.
«З “Отелло” я витягнув одну лінію – лінію Яго, яка дуже кореспондується з тим, що відбувається зараз у світі взагалі. Я намагався Яго створити об’ємним та правдивим, показати, як відбувається зміна його стану, як розвивається його думка.
Ця вистава — це більше психологічна драма, а не розважальна вистава. Хоча якийсь елемент розваги буде, але мені значно цікавіші глибокі ефекти — ті ефекти, котрі відбуваються в душі вашій, в серці вашому і в розумі», – зізнається пан Завальнюк.
І насправді, паралелі з сьогоденням простежуються на кожному кроці: маніпуляції, приховані впливи, «сірі кардинали» – все це існує і в політиці, і в побуті, і навіть у нас самих.
Вистава вимагає від глядача уваги й занурення. І режисер це добре розумів. Він пояснив, що вклав у свою інтерпретацію історії набагато більше простору для роздумів глядача, ніж зазвичай. В оригінальному творі щонайменше 15 дійових осіб, 5 з яких є головними. Проте на сцені театру – двоє акторів. Як їм вдалося розкрити сюжетну лінію?
Звісно, що така робота потребувала майстерності акторів. Анна Яремчук, яка виконувала роль Яго, зробила це як найправдоподібніше. Вона практично весь час мусила рухатися по сцені й взаємодіяти з предметами, що уособлювали інших важливих персонажів твору. Вона була і Яго, і Дездемоною — точніше, її руки були нею. ЇЇ взаємодія з пляшкою та гаманцем — це щось неймовірне: з одного боку, було навіть трохи кумедно, але коли замислитись над змістом цих подій, вже не настільки смішно, скільки цікаво.
«Для мене ця вистава — це така величезна одна загадка, яка складається з багатьох загадочок. І якщо пропустити якийсь момент, то вже не розгадати цілу історію. Чому, наприклад, Кассіо — це просто пляшка? Чому лише два актори грають? Чому Родріго — це гаманець? Тут має включатись і розум, і душа», — зазначає Анна.
Ця історія примушує нас задуматися над собою, чи є в нашому житті подібний Яго? Чи є цей Яго в нас самих? Багато запитань ставимо собі як під час вистави, так і після, коли трохи спадає емоційний сплеск і можна спокійно подумати. Подібними враженнями з нами поділилися відвідувачі цієї вистави:
«Сама вистава “Яго” для мене почалася як така своєрідна середньовічна містерія. Тобто я нічого не зрозумів на початку. Але по цьому принципу містерії, коли вона вже розвивалася, у самому кінці перед тобою відкривається якийсь космос ідей», – поділився глядач Василь.
Але чому театр взявся за таку складну психологічну драму, як «Яго»? Відповідь на це запитання дала директорка та художня керівниця театру Олеся Чепелюк:
«Я, коли формую репертуарний план, завжди собі ставлю запитання: чого ми хочемо навчити наших глядачів і з чим він має вийти із нашої зали? З яким роздумом, з яким переосмисленням?
Звичайно, можна брати лише розважальні вистави, щоб наповнювався наш глядацький зал, і наша публіка отримувала гарний настрій після перегляду. Проте ми не можемо випускати глибину. Ми повинні звертатися до вічних цінностей, до класики. Тим паче якщо такі цінності є актуальними зараз».
І справді, іноді корисно вийти з театру не просто з гарним настроєм, а з купою думок у голові. Не варто боятися вистав, після яких залишається більше запитань, ніж відповідей. Світ складний, і театр має право говорити з нами мовою символів та загадок. І саме від нашої готовності йти на такі прем’єри залежить, чи зможуть митці й надалі створювати мистецтво, за яке не буде соромно перед наступними поколіннями.
Софія КОЗАРИК
