Край без меж: чому закарпатці завжди трохи з-за кордону

Про ідентичність: хто такий справжній закарпатець? Українець, угорець, словак, русин − чи всі разом? І чому це не проблема.

ВСТУП: НА ПЕРЕХРЕСТІ КОРДОНІВ

На мапі України Закарпаття виглядає як затишна долоня, простягнута до Європи. Маленький клаптик землі, оточений горами, лісами й кордонами. Але це не просто край − це місце, де навіть повітря має присмак багатомовності, а у кав’ярнях можуть обслуговувати п’ятьма мовами. Тут не питають: «Ти хто?» − тут частіше скажуть: «Ти свій».

Закарпаття − унікальне. Не тільки тому, що межує одразу з чотирма країнами (Угорщиною, Словаччиною, Польщею та Румунією), а й тому, що за останнє століття змінило кілька державних прапорів − Австро-Угорщина, Чехословаччина, Угорщина, СРСР, Україна. Тут не просто живуть люди з різним етнічним корінням − тут зросли покоління, що ніколи не мали чіткої відповіді на запитання: «Хто я?»

Закарпатці − це не про «або-або». Це − «і-і»: українець і угорець, русин і словак, римо-католик і греко-католик, лемко і бойко, але при цьому − закарпатець, передусім. Це регіон, де межі проходять не між людьми, а на картах. І тому вони тут ніколи не були головними.

ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ: ЗЕМЛЯ, ЩО ЗМІНЮЄ ПАСПОРТИ, АЛЕ НЕ ДУШУ

Історія Закарпаття − це історія переходів. Упродовж лише ХХ століття люди тут змінили до п’яти паспортів, не виїжджаючи з рідного села. Ця частина Карпат неодноразово змінювала політичну належність, що формувало специфічне розуміння ідентичності − гнучке, толерантне, живуче.

До 1918 року: Австро-Угорщина

У складі Австро-Угорщини Закарпаття (тоді − Верхня Угорщина) було частиною Угорського королівства. Панівною мовою адміністрації була угорська. Місцеве населення − русини (так себе тоді називали більшість українців Закарпаття), словаки, угорці, євреї, роми − жило у багатонаціональному середовищі. Школи, церкви й ринки були місцем переплетення культур.

1919–1938: Чехословацький період

Після розпаду Австро-Угорщини, згідно з Сен-Жерменським договором, територія Закарпаття увійшла до складу новоутвореної Чехословаччини як Підкарпатська Русь. Для багатьох це був «золотий період»: демократичні свободи, розвиток освіти, підтримка культури. Але й тут були свої напруження − зокрема, суперечки про те, ким є місцеві русини: окрема нація, частина українського народу чи слов’янська меншина без чіткої державної належності?

1938–1944: угорська окупація

Після Мюнхенської угоди 1938 року та Віденського арбітражу Угорщина повертає собі Закарпаття. Цей період − час репресій проти українських діячів, жорсткої мадяризації, зменшення свобод. Однак частина населення все одно лишалася лояльною до Будапешта: мовна і культурна близькість давала своє.

1944–1991: радянська доба

У 1944 році Червона армія вступає в Ужгород, а вже за рік Закарпаття офіційно приєднують до УРСР. Радянізація тут відбувалася не так агресивно, як в інших регіонах − через географічну ізоляцію і слабший контроль. Але репресії проти греко-католицької церкви, русинських активістів і українських націоналістів мали місце.

Кожен з цих періодів залишив відбиток у мові, культурі, системі освіти, навіть у менталітеті місцевих жителів. Закарпатці часто знають по кілька мов − не як іноземних, а як рідних. Багато хто отримував освіту угорською, ходив до чеської школи, співав радянських пісень, а сьогодні працює в ЄС і говорить українською вдома.

Ця поліфонія не зруйнувала регіон, навпаки − вона сформувала унікальний тип особистості: людини, яка здатна жити в багатьох світах одночасно. Ідентичність тут − не бінарна, а континуальна.

МНОЖИННІ ІДЕНТИЧНОСТІ АБО ХТО ТАКИЙ ЗАКАРПАТЕЦЬ: УКРАЇНЕЦЬ, УГОРЕЦЬ, РУСИН, СЛОВАК – ЧИ ВСІ РАЗОМ?

Нам часто здається, що ідентичність має бути чітко визначеною: або ти українець, або ні. Або ти патріот, або зрадник. Але в реальному житті все набагато складніше − і саме на Закарпатті це розуміють найкраще.

Ставити питання «Хто такий справжній закарпатець?» − все одно що питати «Якого кольору веселка?». Тут переплетено стільки ідентичностей, що кожна відповідь буде правдивою − і жодна не буде повною.

Українець − але не тільки

Закарпатці ідентифікують себе українцями − політично, культурно, географічно. Але це не виключає інших аспектів. Хтось зберігає угорську чи румунську мову як рідну, бо виріс у селі, де угорською чи румунською говорили століттями. Хтось вважає себе русином, зберігаючи стару традицію, яка ще з ХІХ століття протиставлялася «великій» українській ідентичності.

І це не конфлікт, а коекзистенція.

Русини: загадка ідентичності

Русинська тема − одна з найконтроверсійніших. Для когось це суто етнографічна категорія − група українців із особливим діалектом і традиціями. Для когось − самостійна нація. Політичні суперечки довкола русинства тривають, але на побутовому рівні це скоріше питання родинної ідентичності, ніж політики.

Русином може називати себе людина, яка повністю підтримує незалежну Україну, воює на фронті й святкує День Незалежності. Русинство для неї − це не альтернатива Україні, а її частина, просто трохи інша.

Угорці: не меншини, а співгромадяни

Угорська громада Закарпаття − одна з найбільших нацменшин в Україні (понад 150 тисяч осіб). Угорська мова є мовою шкільної освіти, адміністративного обслуговування в багатьох населених пунктах. І попри певні політичні непорозуміння між Києвом і Будапештом, співжиття тут − переважно мирне.

Багато угорців чудово володіють українською, а українці − угорською. Багатонаціональність тут − не причина для конфліктів, а − основа для толерантності.

Українці: культурна вісь регіону

Українська ідентичність у Закарпатті присутня давно, але формувалась поступово − зокрема завдяки руху греко-католицьких та православних інтелектуалів. У радянський час ця ідентичність стала «офіційною», але не витіснила інших.

Сучасні закарпатці ідентифікують себе як українців, але зі своєю говіркою, своїми традиціями і своїм способом життя. І це − ключ до розуміння регіону: українськість тут не заперечує багатоманітності, вона її обіймає.

МОВА, РЕЛІГІЯ, КУХНЯ: ЩО РОБИТЬ ЗАКАРПАТЦЯ ЗАКАРПАТЦЕМ

На Закарпатті мовна ситуація − ще один приклад множинної реальності. Тут можна почути українську, угорську, словацьку, русинську, румунську, ромську, іноді навіть німецьку.

Мовний код-перемикач

Більшість закарпатців вільно переходять з мови на мову залежно від співрозмовника. Ужгородець може почати розмову українською, перейти на угорську, вставити слова чеською або словацькою − і це не демонстрація, а просто норма комунікації.

Це створює дуже гнучке середовище, де мова − не політичний маркер, а інструмент спілкування. І це − здорово.

Говірка, що не перекладається

Закарпатський діалект − це окрема мова для решти українців. Тут змішані слова з угорської, словацької, румунської, німецької. «Йой», «погар», «оболок», «мацур», «парна», «крумплі» − все це частина живої мови, яка зберігає дух регіону.

Говірка − не просто засіб спілкування, це культурний код. Якщо ти розумієш, що «парна» − це подушка, ти вже трохи закарпатець.

Релігія без ворожнечі

Ужгород − місто, де на одній вулиці стоять православна церква, греко-католицький собор і римо-католицький костел. Релігійне різноманіття − частина ідентичності. Тут не воювали за віру, тут звикли жити поруч.

Кухня як компроміс

Бограч, лечо, банош, кнедлики, паленка, деруни, пікниця, гурка − тут кухня така ж мішана, як і мова. І вся ця смакота готується не за національністю, а «як у баби». Їжа в Закарпатті − це спосіб передавати ідентичність без конфлікту. Через смак.

КУЛЬТУРНА САМОДОСТАТНІСТЬ І ГОСТИННІСТЬ

Закарпатці − неймовірно гостинні. Це не стереотип, а культурна практика. Гостя тут приймають як свого, навіть якщо він приїхав «з Києва» чи «з-за границі». Саме в цьому − корінь закарпатської сили: бути відкритим до чужого, не втрачаючи себе.

Свята і традиції: між католицтвом і православ’ям

У закарпатських селах досі святкують Різдво двічі − за юліанським і григоріанським календарями. Те саме з Великоднем. Діти знають і колядки, і «мікулаша», і гаївки. Це не виглядає дивно − це просто так є. І в цьому − глибока мудрість: не обирати «правильне» святкування, а святкувати всі свята, бо всі − твої.

ЦІКАВІ ПАРАЛЕЛІ: ВІД ПРИКОРДОННИХ МЕМІВ ДО ЗАКАРПАТСЬКИХ ПАСПОРТІВ

Мем про закарпатців із п’ятьма паспортами − не зовсім жарт

Деякі закарпатці мають українське громадянство, але ще й угорський паспорт, словацький ВНЖ або чеське коріння. Це не зрада − це історія родин, де дід жив у Чехословаччині, батько в СРСР, а онук − у ЄС. Це − реальність, де національність не суперечить лояльності до держави, в якій ти живеш. 

Кава по-закарпатськи − інтернаціональний ритуал

У будь-якому містечку Закарпаття можна випити каву, обговорити політику українською, жартувати угорською і замовити десерт чеською. Кав’ярня тут − мікромодель Європи. І це не виняток, а норма.

ЧОМУ ЦЕ НЕ ПРОБЛЕМА, А СИЛА

Дехто вважає, що багатонаціональність Закарпаття − це проблема: мовляв, складно інтегрувати, важко забезпечити єдність, можуть бути сепаратистські настрої. Насправді ж, єдність не означає одноманітність.

Багатокультурність Закарпаття − не тягар, а ресурс. У світі, що дедалі більше поляризується, досвід мирного співжиття, взаємної поваги та спільного побуту людей з різними мовами і віросповіданнями − безцінний.

Україна для закарпатців − це не лише Київ чи Львів. Це і Тячів, і Севлюш, і Хуст, і Рахів. Їм не потрібно доводити свою «українськість» − вона у них своя, гірська, погранична, щира.

Закарпаття − приклад того, як можна бути «і-і», а не «або-або». І це не виклик державності України, а її доповнення. Бо сильна держава − це не там, де всі однакові. А там, де всі різні, але об’єднані спільною гідністю.

ВИСНОВОК: СВОЇ СЕРЕД ЧУЖИХ І ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ

Хто такий закарпатець? Це українець, який ніколи не забуває, що його прабабуся була угоркою, а дідо ходив до словацької школи. Це людина, яка не боїться жити «на межі» − і робить це з гідністю. Це громадянин України, який не бачить проблеми в тому, щоб називати себе русином. Це людина, що розуміє кілька мов, п’є добру паленку і вміє жартувати над усім − навіть над політикою.

Закарпаття − це не околиця. Це − серце культурного синтезу. Край без меж, де приналежність − не клітка, а простір для дихання.

Закарпаття − це не околиця, а центр. Центр діалогу, співіснування, відкритості. Його мешканці навчилися бути багатьма одночасно − і при цьому залишатися собою. Це не роздвоєння і не компроміс. Це − глибока, органічна модель сучасної ідентичності, яку не так просто загнати в кліше.

Отож, хто такий справжній закарпатець?
Це українець, угорець, русин, словак − і трохи європеєць. Це людина, яка живе на землі без меж.

І це − не проблема. Це − майбутнє.

Тетяна ЛОВСКА