Історія зниклого воїна Іллі Катрича: рік очікування і віри
«Хочу додому! Знайдіть мене!» — напис на одному з плакатів фотовиставки, організованої сім’ями воїнів, які рахуються пропалими безвісти або полоненими, здалеку привертає увагу. На запитання: чому написали саме так, мама зниклого майже рік тому Іллі Олександровича Катрича Ольга Омельянівна, каже, що впевнена, що її сонечко, наймолодший з п’яти дітей, де б він зараз не був, хоче додому.
— Якось незвично про сина — сонечко, донька не ображається?— цікавлюся у співрозмовниці.
— Ілюшка у мене пізній, інші сини старші, а у Жанни дитина лише на кілька років молодша від дядька. То ж брата Жанна також сприймає скоріше, як свою дитину. Завжди балувала його нарівні з власною донькою.
— Він у нас справді особливий, дуже добрий, щирий, співчутливий, а ще — відповідальний і надійний. Коли ставить перед собою мету — чітко прямує до неї, — продовжує п.Ольга.
Після закінчення 9 класів у рідному селі Обава, яке розкинулося у долині серед карпатських лісів, Ілля подався на заробітки в Київ. Йому хотілося самостійності, хотілося довести, що він вміє заробляти. Бо у селі всі одне одного знають, всі на виду і працьовитість тут одна з найбільших чеснот.
Старші сини давно розлетілися з рідної хати, на батьківському обійсті мав залишися саме Ілля, саме для нього мама продовжує доводити до пуття новий будинок, постійно їздить на заробітки у Польщу.
Ілля мріяв стати військовим, може тому, що завжди старався показати, що нічим не поступається братам. Вони — високі, фізично сильні, а Ілюшка вдався в мене, невисокого зросту, на вигляд, як хлопчик. Може тому захоплювався й «чоловічим» видом спорту — «тягав» штангу. А ще він заробляв гроші, купляв машину, ганяв на ній, розбивав, купляв нову… — і плачучи, і сміючись водночас, згадує мама. Я завжди за нього переживала і ніколи не підтримувала бажання стати військовим.
— Я якраз була закордоном, коли Жанна зателефонувала і сказала, що брат підписав контракт, — продовжує розповідати п.Ольга.
Тоді вона кинула все і помчала у Теребовлю на Тернопільщині, де Ілля перших півроку мав опановувати обрану професію, але не встигла. Син прийняв присягу і не збирався їй зраджувати.
Війна заскочила хлопця на кордоні з Білоруссю. Близько 5.00 ранку підступний ворог кинув на штурм території України артилерію, авіацію, бронетехніку…
Пані Ольга зберігає фотографію — Ілля після першого бою, обличчя чорне, закіптюжене, на якому залишили свій слід рясні сльози.
— Думаю, саме тоді син став по-справжньому дорослим, — замислено каже мама. — Він завжди панічно боявся крові, а тут гуркіт, жах, смерть… До того ж, намагаючись врятувати побратима, старався допомогти, зробив, що зміг, а потім сам втратив свідомість.
На яких тільки позиціях не побував старший солдат Ілля Катрич, отримав поранення під Бахмутом, був контужений. За час служби кілька разів побував у відпустці. Командир завжди хвалив бійця, дякував мамі, що виростила такого мужнього, надійного, щирого і доброго хлопця.
Під час однієї з відпусток (у червні 2023 року), Ілля відгуляв весілля, одружився з дівчиною, з якою зустрічався з 15 років, а потім не було більш відповідального від нього батька — мала Софійка стала його щастям, — схлипує бабуся.
26 травня 2025 Року Ольга Омельянівна прокинулася від незрозумілої тривоги, одразу зранку почала телефонувати в Україну, але телефон Іллі мовчав.
А 1 червня подзвонила заплакана Жанна: «Мамо, їдь сюди, Ілюшка пропав!».
Пані Ольга знову помчала додому, почалася офіційна круговерть: заява у поліцію, здача ДНК, дзвінки куди тільки можна і кому. Командир розповів, що хлопці були на самому передньому краї, буквально впритул з ворожими позиціями, «Мадярчик» (позивний Іллі) отримав поранення в ногу, але пересувався самостійно, разом з побратимами намагався вибратись до своїх, але…
Що за тим «але» комбат не сказав, але попросив: вірте, що син живий!
Родина вірить. Сестра Жанна зареєструвалася на всіх можливих сайтах, відслідковує всі повідомлення, мама постійно купує синові обновки.
— У Польщі можна купити дуже гарні речі, а Ілюшка невисокий, як підліток, йому важко придбати дорослий одяг на свій розмір, тому я щоразу, зайшовши в магазин, не втримуюсь, — знову витираючи сльози, розповідає мама, — і купую. Вже зібралася ціла колекція спортивок, тенісок, сорочок. От тільки обув не купую, сам мусить поміряти.
І вдома, в Обаві, і в житлі за кордоном, пані Ольга всюди розклала фотографії сина.
— Я щоранку вітаюся з Ілюшою, поздоровляю його з святами, скаржуся йому на здоров’я — тяжка праця дається взнаки. Так хочеться, щоб він відгукнувся, сказав: «Мамо, відпочинь, я сам справлюсь»…
Виплати, які мати отримує, як родина зниклого безвісти, чекають Іллю, хай витратить сам, коли повернеться…
… Ілля був ще зовсім маленьким, але вже розумів, що мама любить квіти, він нарвав на городі підсніжників, приніс в кулачку разом з торішнім листям, з корінцями, щоб привітати маму з днем народження.
— Щороку на 8 березня, а це і мій день народження, я чекаю, що отримаю букетик підсніжників від Іллі, бо це вже стало нашою традицією. Цього року він не зміг принести мені квіти, але я вірю, що згадував, вітав мене, я знаю, що він дуже хоче додому, ми шукаємо його, чекаємо…
Будь який натяк на те, що Ілля знайшовся і мама готова в ту ж мить кинути все і помчати до сина, хоч в росію, хоч на край світу. Щоб обійняти, захистити, врятувати свого найменшенького, своє сонечко — сина Ілюшку.
Ядвіга Балога, заслужений журналіст України
