«Більшість бояться дійти до межі». Чемпіон світу Андрій Ткачук про 24 години бігу та марафонний потенціал Хуста

Нещодавно хустянин Андрій Ткачук, ультрамарафонець та ветеран, став чемпіоном світу з 24-годинного бігу. На змаганнях у французькому місті Альбі він за добу подолав 294,346 км, перемігши понад 200 учасників з усього світу. 

Цю перемогу він здобув, маючи за плечима службу, осколкове поранення, операцію на серці та травму, яка переслідувала його весь останній рік. Андрій не лише демонструє результати найвищого світового класу, але й залишається воїном з твердою громадянською позицією, відкрито заявляючи про свій намір знову стати до лав ЗСУ.

Ми поговорили з Андрієм про те, як вдається бігти 24 години на межі можливостей, про тактику підтримки, що економить дорогоцінні хвилини, та про те, що мотивує заглядати за межу зони комфорту. Торкнулися й гострих тем: мобілізації, корупції та майбутнього бігового руху в Хусті.

– У 2019 році ви вже були в Альбі і тоді посіли 10-те місце, пробігши 262 кілометри. А у цьому році ви повертаєтесь на ту саму трасу і берете золото. Що для вас особисто було важливіше цього разу: перемогти суперника, який біг за вами, чи самого себе з 2019 року?

– Я вже приблизно із 7:30 був лідером, тому, в принципі, мені неважливо було, хто там позаду і наскільки кілометрів. Я перемагав себе зразка 21-го року, коли пробіг 295 км 363 м в Паб’яніце в Польщі. І тоді то був новий рекорд України, і, в принципі, це був на той час третій результат у світі за всю історію. 

Ситуація, яка склалася перед стартом, була не надто сприятлива. Я був травмований з грудня минулого року. Травма не зникла, тому я тренувався, як для себе, дуже мало, а іноді навіть нестабільно. Я не знав, як відреагує мій організм і що буде через 100 км, 150, 200 чи 250, не міг цього спрогнозувати.

Але був невеличкий бонус: два головні суперники — це рекордсмен світу і дворазовий чемпіон світу литовець Олександр Сорокін і рекордсмен світу в бігу на 48 годин бельгієць Метью Боне — не брали участь у змаганні, оскільки травмувалися. Але все одно ти борешся сам з собою, своїми певними проблемами, які виникають під час бігу. Тому тут передбачити неможливо нічого. Є старт тут і зараз.

Я хотів забігти за 300 км. Мені не вистачило якихось неповних 6 км, але то вже було неважливо. Важливо, що я досяг своєї мети, вершини, і мені цього було достатньо, зважаючи на свою підготовку та свій стан. Я був задоволений результатом.

– Хто був у вашій групі підтримки? Кажуть, що ви здобуваєте перевагу завдяки тактиці на цих пунктах підтримки.

– Так, ця людина називається або сапорт, або хелпер, або просто помічник, якщо українською. Це моя добра давня знайома — Марія Москалець. І на Тайвані в 23-му вона мені допомагала. Вона й сама бігає, але передусім вона – організаторка різних бігових івентів, трейлів, забігів з перешкодами. Тобто вона розуміє, як все має відбуватися і з боку спортсмена, який отримує цю допомогу, і з боку помічника, який її надає. 

Марія 24 години була моїми запасними руками, головою. У неї було, насправді, на свої потреби від 6,5 хвилин спочатку до 7 вже потім, поки я пробігав коло, щоби щось мені подати. Десь до 22:25 жодного разу я не зупинився. Це в мене був такий власний рекорд.

І ось, отак це працює, тому що це все твій час. Тобі за 24 години не заборонено нічого. Ти можеш ходити пішки, сидіти, їсти, пити, іти на масаж, у душ сходити — неважливо, що ти робиш. Твій час іде. Ти думаєш: “О, 24 години, це так довго”. Але секунда тут, 10 секунд там, 20 там, а вкінці, коли тобі не вистачає до чогось — чи до результату, чи до суперника — тобі нізвідки взяти цей час, тому що ти вже не можеш прискоритися. І кожна секунда важлива. Якщо на кожній хвилині ми беремо по одній секунді, то на 24 годинах — вже 24 хвилини. Це важливо.

Говорячи про унікальний досвід та труднощі, з якими стикаються спортсмени, Андрій також торкнувся теми своїх медичних ускладнень. У 2023 році в нього була операція на серці, через 7 місяців після якої Андрій здобув бронзу на ЧС у Тайбеї. За його словами, до операції він бігав із цим прихованим синдромом багато років, оскільки кардіологи довго не могли його діагностувати. Реабілітація після операції тривала лише 30 днів з мінімальними обмеженнями, тому головною складністю швидкого повернення до змагань була не сама операція, а погана фізична форма через майже півтора року без тренувань. Андрій зазначив, що значно більше його турбували хронічні хвороби, отримані ще у 2015 році під час служби на сході країни, — поліпоз та бронхіальна астма, яку до 2022 року неправильно діагностували як бронхіт.

– Ви сьогодні вже згадували про ще одну травму з грудня минулого року. Вона виникла внаслідок ультрамарафону? 

– Травма з’явилася не від ультрамарафону, а якраз від браку досвіду і знань в цій сфері. Здуру можна будь-що зламати. Минулого року, коли я звільнився зі Збройних Сил, почав тренуватися. Обмеження, які в мене були перед тим, пов’язані з моїм серцем, що в будь-який момент може статися збій, вони мене доволі сильно зупиняли. Коли ці обмеження зникли, у голові наче знявся якийсь запобіжник. 

Я дуже швидко дійшов до тих дистанцій, які я бігав в 21-му році. Це десь по 1000 км в місяць, за рік вийшло приблизно 11 000 км. Те, до чого я йшов весь 19-й, 20-й, 21-й, я пройшов за місяць. Відповідно, я отримав травму — п’яткова шпора на лівій нозі. Ну, воно в мене боліло некритично. Я так десь місяців п’ять бігав.

І, відповідно, мозок — така цікава штука — він перебалансував навантаження на праву ногу. А от на правій нозі у мене в минулому був частковий розрив зв’язок на стопі. І, відповідно, перебалансовуючи зліва направо, я почав навантажувати її більше і заробив тендиніт ахіллового сухожилля.

Але тут справа не в ультрамарафоні, а в тому, що я підійшов до того занадто безрозсудливо, і, коли з’явився біль, я не звернув на нього уваги, а треба було звернути. Ось і вся таємниця. Якщо ти йдеш поступово, то ти можеш долати дуже серйозні відстані з мінімальними втратами для свого організму.

– Виходить, треба дослухатися уважно до свого організму.

– Звичайно. Це баланс. Багато хто каже, що ультра взагалі біжиться головою. Мається на увазі, що варто прислухатися до свого організму, що він каже, як він каже, відчувати його. Біль — це сигнал, що є проблема. 

І тут треба чітко відчувати, коли варто зупинитися. Треба відчувати, коли ця натягнута до межі струна може ще тягнутися, а коли вона вже рветься. У тому баланс, його треба знайти. Оце найголовніше.

– Люди звикли уникати фізичного болю. А ультрамарафон — це, по суті, квінтесенція болю і виснаження. Що змушує вас повертатися до нього?

– Ну, це не завжди так відбувається. Це залежить від дистанції. 50 км не дає такого. 100 км на рівнині — це одне, 100 км в горах, трейл — це зовсім інше. Це не завжди про біль.

Але це завжди цікавість – що відбувається за тою межею, до якої ти дійшов минулого разу? Що там буде? Чи є там щось? Чи ти можеш дійти далі, чи ні? І це тебе зваблює, змушує заглядати туди. Це цікаво, тому що більшість людей бояться навіть взагалі дійти до цієї межі, не те що заглянути, що там може бути. Це про вихід зі своєї зони комфорту. 

Наша розмова торкнулася служби Андрія. Він одразу уточнив, що вже не служить в РТЦК, а звільнився зі Збройних Сил ще в червні минулого року. Спортсмен також додав, що цього року не мав труднощів з перетином кордону, як минулого разу, коли його боялися відпускати, бо багато хто не повертався назад в Україну. Андрій жартує, що в будь-якому разі для чемпіона України з трейлу 8-кілометрова відстань до кордону не була б перешкодою. Проте він обрав залишитися.

– Ви свідомо вирішили залишитися в Україні. Під час служби в РТЦК ви стикались, мабуть, моментами ухилення від мобілізації. Як, на вашу думку, ми маємо ставитися до тих, хто зараз втік або ховається? І чи зможемо ми в майбутньому колись їм пробачити і знову об’єднатися як нація? 

– Можна зайти з кінця. Звичайно, що зможемо, тому що навіть непримиренні вороги, ми це бачимо по Другій світовій війні, можуть знайти примирення. А що з ними робити? Звичайно, що, як мінімум, думаю, буде амністія, тому що це так чи інакше електорат. Це питання політичне, і виборців захочуть повернути. І, в принципі, це стосується майбутнього країни, об’єднання сімей, повернення сімей.

Хоча, якщо глибоко занурюватися в цю тему: якщо ти не готовий був захищати країну, в якій ти живеш, то для чого вона тобі взагалі тоді потрібна? Може, тобі краще там, де ти є. І повертатися сюди, в те, що для тебе не є цінністю, можливо, не має жодного сенсу. Але це вже вирішувати кожній людині. Буде важко зрозуміти втікачів тим, хто пожертвував заради цієї країни своїм здоров’ям, здоров’ям своїх рідних; тим, чиї близькі віддали найцінніше — життя.

Андрій критикує суспільне лицемірство, коли ті самі люди, які поширюють відео, що дискредитують мобілізацію, водночас пишуть «дякуємо нашим захисникам». Він наголошує, що цими суперечностями вдало маніпулює ворог, у той час як реальні захисники не вічні. На його думку, в країні достатньо мобілізаційного ресурсу для справедливої ротації: наприклад, можна було б мобілізувати нову хвилю у 2023 році, щоб дати рік відпочинку тим, хто воює з 2022-го. Те, що цього не робиться, він називає виключно питанням політичної волі та заграванням з виборцями.

Згадуючи свій досвід служби в РТЦК, він каже, що бачив різних людей: і тих, хто йшов з почуттям обов’язку, і тих, хто намагався втекти. Головною проблемою він вважає відсутність «чесних правил гри» та тотальну корупцію:

– У нас виходить так: якщо в тебе є багато грошей, ти можеш собі купити довідку, що ти хворий, ти можеш знайти когось, кого можна опікувати (кого раніше не треба було опікувати), фіктивні шлюби або можеш напряму відкупитися на будь-якій стадії: МСЕК, ВЛК, лікарня, в тому самому ТЦК. Це ми такі. Є попит — буде і пропозиція. Не давай хабаря — не буде корупції.

Воно має бути рівне для всіх: для бідного, багатого, для чиновника, для депутатів, для футболістів аматорських ліг. Користь їхня в ситуації, коли країна на межі, і засобів для ураження ворога вистачає, а людей не вистачає. Там діди по 50-60 років, із хронічними хворобами, тягнуть цю лямку на собі. Ну, справедливості тут мало. Як ситуація із водієм чи охоронцем Анджеліни Джолі на днях. 33 рочки, інструктор із самбо, офіцер запасу, а спинка його болить, бідолашечка. І все, і він не може служити. От, робіть висновки.

Поки Андрій здобував перемогу у Франції, його рідний регіон також жив біговими подіями. За дивовижним збігом, якраз у ті самі дати, коли він біг в Альбі, у Хусті проходив West Carpathian Marathon. Андрій особисто брав участь в минулі роки у перших двох забігах цього марафону як пейсмейкер (на 3:00 та 3:30 години). 

– Що, на вашу думку, дає такий захід як West Carpathian Marathon регіону, і чи бачите ви потенціал Хуста стати справжнім біговим осередком Закарпаття?

– Звичайно, що будь-який захід такого рівня, чи це половинка 21 км, чи це марафон, він приваблює людей з усіх куточків. Тим паче, організація в Хусті, ну, якщо не найкраща в Україні, то одна з найкращих, точно, в топі: і стартовий пакет, і сама дистанція, і фініш, і потім різні речі на фініші, як-от бограч, різні смаколики.

Відповідно, Хуст за ці роки, відколи проводиться і півмарафон, і марафон, виріс в спортивному плані. Дуже багато людей почало бігати: і на стадіоні, і на об’їзній, наприклад, тренуватися, готуватися до цього.

І це, звичайно, позитивно, тому що це якраз той спорт, який корисний для країни в цілому, для населення. Це масовий спорт. Діти дивляться на батьків. Батьки замість того, щоб сидіти десь в барі за кухликом пива, ідуть на тренування. А як відомо, не треба виховувати дітей, треба виховувати себе, тому що діти, коли виростуть, стануть схожими на батьків. Це, відповідно, наше майбутнє, це здоров’я нації. 

– Підсумовуючи нашу розмову, не можу вас не запитати. Зараз ви стали чемпіоном світу з добового бігу. Яка наступна ваша ціль? Чи це ті самі 300 кілометрів?

– Не знаю. Можливо, я повернуся в Збройні Сили зимою, тому я не впевнений. Скажімо так, я ще трошечки відновлююся від Чемпіонату світу. Ну, і думаю, як побудувати своє життя. Бо якщо вже буде повернення знову в Збройні Сили, то це вже, в принципі, або до кінця війни, або на роки. Тому не можу сказати, що буде. Можливо, я ще в середині грудня візьму участь в одному старті, але це буде залежати від того, як я буду себе почувати, чи готовий бігти 300 км, чи ні.

Варвара КОРОЛЕНКО