Двоюрідні брати Василь Кадар і Іван Фурик з Хустського району обрали шлях допомоги та порятунку

Водій пожежного автомобіля Василь Кадар та пожежний-рятувальник Іван Фурик про сімейну справу, надзвичайні події та 18 років роботи на двох.

Їхні долі могли скластися зовсім по-різному, але двоюрідні брати Василь Кадар і Іван Фурик з Хустського району обрали шлях допомоги та порятунку. Ще з дитинства вони бачили, як чоловіки у їхній родині — дід та батько — боролися з вогнем і рятували людей. Тому сімейна справа мала знайти продовження, і третє покоління вогнеборців стало реальністю, пише Головне управління ДСНС України у Закарпатській області.

«Коли мені було 6 років, я вперше побачив пожежу. Горів навіс із сіном у сусідньому господарстві. Місцеві жителі допомагали вогнеборцям як могли: носили відра з водою, захищали житлові будівлі від перекидання полум’я. Я теж не міг стояти осторонь — хоч і був малим, але розбирав обгорілі конструкції та розкидав сіно, щоб воно перестало тліти. Минуло вже багато часу, сотні пожеж промайнули перед очима, але ту першу я пам’ятаю й досі», — згадує Іван.

Василь же, на відміну від брата, зовсім не планував служити у ДСНС. Каже, що спершу просто пішов «протоптаною родинною стежкою». Але згодом робота стала частиною його життя настільки, що зараз він не уявляє себе без чергувань та виїздів.

«Пожежі, мені здається, всі однакові — вогонь, дим, будинок. Приїхав, включився, ліквідував. А от надзвичайні події… їх, на щастя, небагато, тому вони закарбовуються в пам’яті сильніше. Взимку цього року ми рятували чоловіка, який провалився під кригу під час риболовлі. Він ледве тримався, тому мене прив’язали страхувальним тросом, і я пішов до нього. За кілька кроків до ополонки лід тріснув — я сам ледь не опинився у воді. Після кількох спроб довелося спускати човен. Чоловіка ми врятували, а через кілька днів він прийшов до нас у частину подякувати. Такі моменти дуже мотивують. На тій людській вдячності й тримаємося. Якщо робиш щось потрібне людям — живеш недаремно», — каже Василь.

Згодом обидва поїхали у службове відрядження допомагати колегам з областей, що потерпають від постійних атак ворога. І якщо вдома життя хоча б якось піддається плануванню, то там — усе непередбачувано. До звичайних пожеж додаються пожежі після обстрілів, вибухів, масштабні лісові загорання.

«Колеги зустріли нас щиро і по-дружньому — допомога зайвою не буває, а додаткові руки означають кілька хвилин відпочинку для тих, хто працює без упину. Згодом ми ще й досвідом ділилися одне з одним. Пам’ятаю велику лісову пожежу — гектарів так на 100–130. Ми, закарпатці, звикли до низових пожеж, коли горить тільки підстилка, а тут хвойний ліс, і вогонь пішов верхом. Наших знань не вистачало, і без порад місцевих ми б не впоралися. Лісівники підвозили воду, волонтери, які з’явилися у лісі невідомо звідки, привезли їжу, воду, навіть цукерки для підтримки. У цьому вся наша країна — у єдності під час спільної біди», — згадує Іван.

Брати Василь та Іван продовжують нести свою вогняну варту. І ми впевнені: сімейна традиція рятувати людей житиме й далі. Бо це — справжнє ДНК рятувальника, яке передається від покоління до покоління.