«Я не міг не піти на війну», – історія бійця 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
Вранці 24 лютого 2022 року Іван, 33-річний мешканець Мукачівщини, взяв паспорт, військовий квиток і прийшов у військкомат. Він відмовився від проходження медичної комісії й того ж дня був зарахований у штурмову роту 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
На початку березня 2022 року підрозділ відправили на Запоріжжя, а через тиждень він зайняв бойові позиції.
– Я не міг не піти на війну, – каже Іван. – Мене б совість замучила, що я, умовно кажучи, збираю полуницю в Польщі, а інші воюють. Свого часу я пройшов строкову службу, а далі був учасником АТО, служив у прикордонному загоні. У перший день війни хотів повернутися туди, однак чи місця не виявилося, чи при розподілі просто не до того було… Але я не жалію, що потрапив у штурмову роту бойової бригади, ніяк не жалію…
Іван займає посаду помічника гранатометника, але найчастіше працює з «покемоном» (кулемет Калашникова).
– Можу стріляти з різної зброї, але найбільше подобається кулемет… На Херсонщині й у Бахмуті працював із «покемоном», насипав по ворожих позиціях. Кулеметник завжди останній залишає позиції, – сміється Іван.
Влітку минулого року боєць отримав осколкове поранення плеча й лопатки – ворожа міна прилетіла прямо в бліндаж.
– Спочатку були два пристрілочні, все ближче й ближче, а третій влупив зверху в бліндаж, у якому ми ховалися з товаришем. Добре, що бліндаж виявився міцний, із товстими колодами, тому тільки поранення. Місяць лікувався, потім отримав коротку відпустку зміг побути вдома. Бачив старих друзів. Із нашого села багато пішло воювати, але багато й ховаються. Кажуть: «Я би пішов, але не сам, хай би викликали». Але як тільки в село приїжджає ТЦК, одразу хвіртку на замок. Як до таких ставлюся? Якби не друзі й знайомі, може, були б якісь дії, а так терплю з поваги до давніх стосунків. Однак є й нормальні хлопці, не лізуть у душу.
Після відпустки Іван повернувся в підрозділ, брав участь у локальному наступі.
– Ми закріпилися на колишніх російських позиціях, які штурмували хлопці з іншого підрозділу. Там ще ворожі тіла валялися, зброя, екіпірування. Скажу, що росіяни непогано були озброєні й екіпіровані. І укріплення хороші збудували. Потім пошкодили їх своєю ж артою, коли намагалися відбити, але без успіху. Ми досі тримаємо ті позиції…
Боєць вважає, що найлегше йому було на початку війни.
– Я тоді мало що розумів – не знав, як працюють танки, «Град», авіація. А далі набираєшся досвіду й починаєш розуміти, який можливий розвиток подій. Звичайно, стає страшно. Плюс уже втомлений, насамперед морально. Фізично ще є можливість відпочити на відведенні чи відновленні, а морально ні. Як переборюю страх? Треба шукати підтримку в товаришах, які поруч.
Дома, в тилу, Івана чекають батьки, сестра і дівчина.
– Коли все закінчиться, якщо мені пощастить, повернуся додому, влаштуюся на цивільну роботу й одружуся. Буду покращувати демографічну ситуацію в країні, – сміється Іван.
