Біатлонне майбутнє Закарпаття: Ірина Меркушина про вихованців, перемоги та свою нову місію
Ірина Меркушина – призерка чемпіонатів світу, учасниця Олімпійських ігор, а нині — заслужена тренерка з біатлону в Хусті. Ми поговорили з видатною спортсменкою про те, як виховати чемпіонів у власній родині, у чому секрет перемог та як її досвід допомагає запалювати нові зірки.
Шлях до великого спорту не завжди починається з дитячої мрії чи батьківських настанов. Іноді доленосний вибір робиться майже випадково — через дитячу цікавість та бажання бути поруч із друзями. Так сталося і в житті Ірини Меркушиної, яка в третьому класі вже мала серйозні успіхи в художній гімнастиці, але раптом залишилася без команди.
— Мені стало нудно самій їздити на тренування. А всі мої однокласники пішли в лижний спорт. Мене кликали, а я відмовлялася: «Ні-ні-ні, то вид спорту не для дівчинки». Але вони після школи йшли веселою компанією, а я поверталася додому сама. І от якось вони кажуть: «Ходімо, у нас там жінка-тренер, у неї коса довга і кросівки Adidas». Я думаю: «О, піду подивлюсь, що там за жінка». Прийшла, а там все нове: мені міряють пульс, відправляють бігати, а потім ми з хлопцями граємо у футбол. Для мене, гімнастки, це було щось неймовірне! А потім проявився мій характер: якщо я не виграю або не доб’юся свого, я не зупиняюся. Могла добре пробігти, але погано відстріляти. Значить, треба працювати над стрільбою. Так я ставила собі цілі, одна за одною, і в десятому класі вирішила пов’язати життя зі спортом.
Кар’єра кожного великого спортсмена складається не лише з перемог, а й з поразок, які формують характер сильніше за будь-який тріумф. Олімпійські ігри 1998 року в Нагано, мрія будь-якого атлета, перетворилися для Ірини на особисте пекло, яке ледь не зламало її віру в себе.
— Олімпіада в Нагано — це жах, я без сліз не можу згадувати. Перед самою гонкою я захворіла на важкий грип із сильним бронхітом. До цього додався невдалий вибір змащення — лижі просто зупинялися на трасі. Це був повний провал. Розчарування було настільки глибоким, що я була готова зупинитися. Спортивні функціонери сказали прямо: «Все, ти нам не потрібна, прибивай лижі до стінки». Але знайшлися люди, які мене підтримали й організували медичне обстеження у відомого львівського професора. Він був шокований моїми результатами: «У тебе такі дані, їх ще розвивати й розвивати треба!» Ці слова стали для мене ковтком свіжого повітря. Я не здалася, і саме ця стійкість, загартована в найважчий момент, дозволила мені через п’ять років зійти на п’єдестал чемпіонату світу.
І той день настав. 2003 рік, естафетна гонка на Чемпіонаті світу в Ханти-Мансійську. Це був не просто черговий старт, а, як спортсменка сама розуміла, «остання гонка в кар’єрі». Ситуацію ускладнював шквальний вітер, який перетворював стрільбу на лотерею. Тут потрібна була не лише сила, а й холоднокровна стратегія.
Я розуміла, що це мій останній шанс, і треба зробити все ідеально. Перед стартом я уважно дивилася чоловічу гонку, вивчала комп’ютерну графіку, яка показувала силу вітру та траєкторію відхилення кулі. Думала, може, це знак з неба, який мені допоможе. І допомогло! На стрільбі лежачи я відчула, як вітер зносить кулю, і зробила майже неможливе — вивела мушку практично за межі мішені, щоб компенсувати порив. І влучила! На «стійці» було ще складніше. Я інтуїтивно прийняла нехарактерну для себе стійку, щоб міцніше стояти на ногах. Мозок дав чітку команду: «Це твоя остання гонка, зроби все». І я закрила всі мішені, використавши лише сім патронів із восьми. Пішла на фінішне коло другою, принісши Україні срібну медаль. Цей досвід я тепер передаю дітям: біатлон — це перш за все робота із самим собою.
Ірина Меркушина є також серцем справжньої спортивної династії. Разом із чоловіком, заслуженим тренером України Олегом Меркушиним, вони створили не просто сім’ю, а високопродуктивну команду, де спорт є спільною справою та життєвою філософією.
— Після народження першої доньки, Насті, чоловік поставив питання чітко: або я повністю присвячую себе дитині, або повертаюся у великий спорт, але тоді вже без скарг на труднощі. Я розуміла, що ми живемо в гуртожитку, а Олімпіада давала шанс на квартиру. Але головне — я вирішила не кидати чоловіка самого, адже разом ми досягнемо більшого. Це було спільне сімейне рішення. Олег, у свою чергу, перейшов з лижних гонок у біатлон, щоб бути поруч і підтримувати мене. Коли доньки пішли нашим шляхом, ми вкладали власні кошти, щоб забезпечити їх усім необхідним. Це не було жертвою, це був наш обов’язок — бути з дітьми, розвиватися як єдина сім’я.
Поєднувати ролі матері та тренера — одне з найскладніших випробувань. Ірина знайшла для себе чітку формулу: на тренуванні вона — вимогливий наставник, вдома — турботлива мати. Ключовим принципом «школи Меркушиних» стала абсолютна справедливість, яка іноді вимагала бути до своїх дітей суворішою, ніж до інших.
— На тренуванні я швидко перемикаюся. Пам’ятаю, якось вигнала Настю з тренування за недбалу стрільбу зі словами: «Все, мені такі спортсмени не потрібні». Доньки звикли до цього, адже в нашій родині ми прокидаємося і засинаємо з думками про спорт. Але був один нюанс: мої діти завжди були в гірших умовах, ніж інші вихованці, і отримували «на горіхи» більше за всіх. Найкраще ліжко на зборах, найкращі умови — все це віддавалося іншим, щоб уникнути звинувачень у покровительстві батьків. Доньки ображалися, але цей підхід заклав у них розуміння, що в спорті немає привілеїв, а є лише робота та результат.
Переїзд до Хуста став для Ірини Меркушиної не тихою гаванню після бурхливої кар’єри, а новим, найамбітнішим викликом. Вона приїхала в регіон, де біатлон був не дуже відомий, і почала писати його історію з чистого аркуша.
— Для тренера почати все з нуля — це як адреналін. У Тернополі та Львові ми залишили після себе сильні команди, а тут — повний нуль. Ні бази, ні спортсменів, нічого. Але я побачила потенціал у місцевих дітях. Ми збирали інвентар по крихтах: лижі, черевики, ролери. Коли не було стрільбища, я облаштувала тимчасовий рубіж для пневматики на звичайній автобусній зупинці в селі Кіреші. Крок за кроком, тренування за тренуванням, почала формуватися команда. Хтось ішов, не витримуючи навантажень, але ті, в кого, як я кажу, «очі горять», залишалися.
Результати не змусили на себе чекати. Нещодавній чемпіонат України з літнього біатлону став справжнім тріумфом для її вихованців. Але за медалями стоять не просто цифри, а живі історії дітей, в яких вона вклала свою душу.
— Я пишаюся всіма, бо в естафеті кожен вкладається на повну. Є у нас Анічка Баланда — справжня «родзинка», дуже потужна спортсменка з величезним потенціалом. Є Настя Фарковець — приклад того, як титанічна праця перемагає все. Вона на останніх метрах естафети, пересилюючи себе, вирвала перемогу. Я розставила дітей вздовж траси, щоб вони кричали їй слова підтримки, і ця віра допомогла їй зробити неможливе. Є й зовсім юні таланти, як-от Дімочка 2013 року народження. Він так любить біатлон, що у мене іноді сльози навертаються.
Сьогодні Ірина Меркушина — не просто тренер. Вона — стратег і візіонерка, яка вбачає для Закарпаття велике біатлонне майбутнє. Її досвід дозволяє оцінювати потенціал регіону та пропонувати конкретні кроки для його розвитку.
— Потенціал у Хусті величезний. У третій школі, де будують басейн, в минулому був тир. Його можна відбудувати та осучаснити для комплексних тренувань. А біля села Крива є місце, де природний скельний рельєф може слугувати кулеуловлювачем, що значно здешевлює будівництво повноцінного стрільбища. Додати до цього 1,5-кілометрову лижоролерну трасу — і Закарпаття отримає сучасну базу, здатну приймати національні команди. Треба залучати більше ініціативи. Потрібна людина, яка візьме на себе роль рушія. Хуст розвивається на моїх очах, тут будуються величезні комплекси, наприклад, Rikka Khust – родзинка Закарпаття, дуже допомагає спортсменам відновлюватися після тренувань.
Місія Ірини Меркушиної виходить далеко за межі спортивних результатів. Вона виховує не просто біатлоністів, а сильних, дисциплінованих та пристосованих до життя людей.
— Я вчу дітей, що поразка — це не трагедія, а сходинка для роботи над помилками, щоб іти далі. На зборах вони вчаться не лише спорту, а й життю: готувати їжу, прибирати, жити в колективі. Батькам з Хустщини, які вагаються, чи віддавати дитину в біатлон, я б сказала, що біатлон розвиває терпіння, координацію та витримку. Тим більше це безкоштовна секція. А для талановитих дітей це ще й шлях до фінансової незалежності в майбутньому, бо біатлон – це спорт, який показують по телевізору, і він дає можливість заробляти, а не витрачати батьківські гроші. Навіть якщо дитина не стане олімпійським чемпіоном, вона буде пристосована до життя. А якщо є талант і бажання — біатлон відкриває великі перспективи. У кожного спортсмена є шанс досягти успіху. Моя мрія — створити на Закарпатті неперервний ланцюжок спортивних поколінь.
Варвара КОРОЛЕНКО
